І Запалилися світло усі свічники, Сяє свято, як сонце, моєї дочки. Сто свічок-молитов – до Ісуса Христа… Наче з білих троянд пелюсткова фата. Ще обітницю тихо шепоче дочка, І кохання сиренами в серці, гука! Ще веселі й хмільні обнімають дружки, Стелять стежку ясну вишиттям рушники. Тільки мріє дочка, щоб коханий дививсь, Щоб для них, для обох, цілий світ засвітивсь! Вірить щиро, що доля у них – не гірка, І весільний салют відтепер не змовка! А надворі трава у вечірній росі, І бажають добра, «гірко», – просять усі, А із неба зірки споглядають на них – Наречену цілує, цілує жених… А попереду днів розстелилась Ріка – Хай живе у любові щасливій дочка.
ІІ Тещі зять молодий одягнув чобітки, І були чобітки, як пір’їнки, легкі… А дочка у фаті, як метелик з небес. Тільки в серці моїм – не весілля, а стрес, Тільки рветься душа і несеться кудись… Пригадалося те, що минуло колись, І весілля своє, і любов, що пішла, Бо на серці давно відбіліла зола… І не в парі уже, бо шляхи розійшлись, Тільки хоче дочка, щоб було, як і скрізь, Щоб усе, як в людей, щоб батьки обнялись, Та між ними завмерла загублена вись. І вперед – ні на крок, наче прірва чека… У весільнім вбранні вперше плаче дочка. Гості-бджоли услід: «Що за мати така?!» А душа між зірок сиротою блука…
ІІІ Ще копійки збираю по інерції… Та й відкладаю в гаманці убік. І донькам вже моїм не треба «лекції» – У кожної – законний чоловік. Але весілля, ніби не скінчилося, Ще посіваю житом машини… Щось відгукнулось в серці, покотилося, Невже трикляте почуття вини? Воно і ниє потихеньку: «Каюся…» А що я можу, щоб усе – гаразд?.. Ніщо в житті навічно не кінчається, Ведуть шляхи усіх вперед, назад… Ніщо в житті навік не забувається, А навпростець біжиш кудись – дарма, Бо за тобою хмари насуваються – Від них рятунку на землі нема… Благаю долю, щоб дітей не ранила, Бо, наче стигма, рана ця болить. Моя фата давно уже розтанула – Хмаринка в небі, просто біла мить…
ІV Ще струшую свої зів’ялі крила, Іще з душі сповна не вийшов стрес. А світ, як наречену, в сукню білу Вдягає землю – знову рай воскрес! Минають дні у клопоті щоденнім, А я пишу – бо, як іще мені?.. Хай кажуть, ніби вірші – це щоденник, І так, і ні. Повірте, – так і ні… Вже терези мої дзвенять астрально, Гармонію шукаю у думках. Що день, то мить минає сповідальна, Що мить, то час лишає тільки прах. На п’яти наступає пізня осінь, Гудуть вітри… Та кожному – своє! Ніяк не можу ще збагнути й досі, Що все, що маю, то – життя моє… 2004
Вітаю, пані Анно, на нашому сайті! Це не просто вірш - це сповідь Душі, у цих рядках і навіть міжряддях - найщиріші одкровення... дуже відверто і зболено, та чи може бути інакше, коли пишеш серцем?...
Щиро, відверто, зболено, вистраждано: "А душа між зірок сиротою блука…"
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
