Десять років поспіль застилала постіль, Не могла забути ту далеку осінь. Ту карпатську осінь; гори, небо, сосни, І його сріблясту, неслухняну просідь. Вже й забула майже про ті грішні сльози , Вже й надій немала з ним зустрітись зовсім, Але доля, доля незбагненна воля. В край той їй потрапить випала нагода. І забилось серце, та хмільним став розум, І пішла до нього на далеку гору. На далеку гору, та й ще й в сніжну пору, Та таки дісталась, та до його дому. Їх зустрілись очі… Так дивились довго, А в очах тих була лише втома, втома … -Он мої внучата ген біжать зі школи… А у хаті жінка... Довгі роки хвора. -Ну а я на разі жінка санаторна… Якось важко… тяжко складалась розмова. Ну а далі?,,, Далі вниз дорога. Йшла летіла птаха, де і ділась втома. Серце билось лунко. Жаль… так тиснув горло. А в душі в куточку, кригою свобода.
Поділіться цією новиною у Фейсбуці або роздрукуйте:
Переглянули твір - 1471 чол.
у Вас # закладок
Автору за твір:
Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 0
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
