ПОЛИНОВА БАЛАДА

                ПОЛИНОВА БАЛАДА

До краєчка села притулилась старенька хатина,

Вся у землю вросла, від років похилилась набік.

На даху - черепиця, на стінах обсипалась глина.

А у хаті тій мати сама доживає свій вік.

На причілку мохи вигрівають на сонечку спини,

А на ганку риплять, наче стогнуть від болю, дошки,

Трухла стріха під дах заховала старечі сивини,

Та до хати ведуть всі дороги, стежки і шляхи.

Щовесни прилітає до двору лелеча сімейка,

Вигляда її мати, стоїть, мов на чатах, в сінцях.

Лише діти не йдуть. Лиш синочки не їдуть до неньки.

Чи крилята зносились? Чи може зносились серця?

Щось не їдуть сини. Заросли бур*янами дороги.

Чи то душі синів холодами життя замело.

Виглядають дітей прикипілі до хати пороги.

Вже не мати їх жде, їх чекає усеньке село.

Ти навчила їх жить, ти навчила їх людям годити,

І у поті чола здобувати навчила хліб-сіль.

Та чому ж не навчила, як матір потрібно любити?...

Їй найбільше болить цей давно уже прощений біль.

І цей біль вже приживсь, і його вже сльозою не стерти,

Хоч давно замолила за діток невдячності гріх.

Та мов КАРА ГОСПОДНЯ: їй навіть не можна умерти,

Що як раптом котресь увійде на матусин поріг?!!

То ж сльозяться на сонці віконця, як очі старечі,

Та матуся все жде, молить в Бога здоров*я синам.

А дитяча байдужість стрибає старенькій на плечі

І додолу щораз нижче й нижче її пригина.

... Захлинався приймач, проливався піснями судомно.

Вперше мати заснула й не снилися матері сни.

Хтось з ефіру прохав:"Приїжджайте частіше додому,

Щоб не мучила совість..."

                               Хіба ж ви поглухли, сини!

А вночі плакав дощ. Якось сонце зійшло винувато,

Наче права не мало в цей день над землею вставать.

Німо зойкнув поріг.

                           Тихо очі заплющила хата.

              Все.

                           Не їдьте, сини.

                                                 Вас немає кому зустрічать...