Не зморив тебе час, не зборов тебе біль, Не погнало життя на край світу. Поспішаємо ми повсякдень звідусіль До матусі – красиві, як квіти. Ти леліяла нас довгі ночі та дні, Дарувала нам сонце і світло. Берегла, наче хліб, і співала пісні, Щоб у тебе ми пишно розквітли. Щоб безжурно жили і щасливі були, Ти і миті не знаєш спокою. Червонієш тепер ти від слів похвали І радієш, що всі ми з тобою. В надвечірньому сонці іскриться сльоза На щоці твоїй, мабуть, остання. Якщо є доброти десь твоєї межа, - То далека вона й нездоланна. Зневажаючи втому, робити не смій Подарунки нам щедрі з городу. Цілий вік до землі у любові сліпій Ти відраду і болі знаходиш. Тихо плине життя в зачарований край Твоїх мрій, як ріка, обмілілих. В самоті залишати ти нас постривай, Якщо навіть уже захотіла…
Гарний вірш, Вікторе, такий зрозумілий і свтлий. Думаю, що слухаючи його, не в однієї мами іскрилася сльоза. Тільки чому остання? Якщо сльози радості, від гарних емоцій, то нехай іскряться.
Я теж звернув увагу на "останню сльозу". От якби трошки змінити. Ато при читанні на цих словах думка важка з"являється. Вікторе, дуже сильний вірш і гарний
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
1
