Собі казав що вірити ,- не треба. Достатньо болю зніченій душі? Мені байдуже що впаду крізь небо Усе в могилі часу і тиші.
Собі казав: "даремно все, навіщо Повертатись у бліде життя?" Як відповідь поодаль вітер свище У безвісті німого каяття.
В мені зіткнулись виміри невдахи, Душа неначе трістнутий асфальт. Немов гортаю чорні альманахи Де між рядків проріжиться мій альт.
Собі казав: як це завжди буває, Собі кажу як це було колись, Лиш те що є й чого тепер немає Якщо ти віриш досі,- зупинись.
Собі казав... чи ж було так насправді? В твоїх піснях лиш загадки одні Лиш біль зумисне стане назаваді І так уже побитому мені...
|