Ти приходиш у сни, у мою недокохану осінь,
Знову спалах в душі - догорає від пристрасті ніч.
Небо плаче дощем, наче милості в Господа просить.
Як здолати рубіж? Як розлуку прорвати? Повіч!
Я іду по краю, не боюся зірватися в прірву,
Почорніла трава заховає сліди від очей.
Іншовимір любові з реального світу нас вирвав
Ще на нічку одну. Може, Любий, від світу втечем?...
Потойбіччя чуттів, що бентежать уяву і серце,
Нас заманює в ніч, де немає уже заборон.
Страх вернутись туди, де всі мрії на шмаття роздерті,
Страх - ніколи уже не вернутись в солодкий полон.
Хто ці двоє зі сну, що не стануть в майбутньому нами,
Не зустрінуть весну, не кохатимуть в сяйві зірок?...
Знову прірва і край, почорніла трава під ногами,
Вимальовує ніч поміж нами незримий місток...
Як вірно зауважила одна моя знайома, коли довго кликати - почують, а не чутно навколо нас лише тоді, коли ніхто нікого не зве. Чомусь саме про це подумалося, коли прочитав я твого вірша. Не все так безнадіно в житті, Наталю, коли є сила поетичного слова і віра в нього. Остання стопа читається гарно, але сприймається суперечливо, може, сама здогадаєшся чому?..
В перших рядках останньої стопи, ти три рази написала свідомо частку НЕ, ясно знаючи майбутнє своїх ЛГ, а в заключних уже - стверджуєш протилежне, вимальовуючи, чи будуючи, нехай незримий, але місток між ними двома... Ось про що мені подумалося, коли прочитав твого вірша.
це давно написано, може там є багато помилок, але...
Давным-давно, в те времена, когда планеты и звёзды ходили друг к дружке в гости, встретились в дороге Солнце и Луна. Они хоть и спешили каждый по своим делам но, увидев друг друга, остановились. Луна залюбовалась, глядя на лучезарное Солнце: «Какая теплая и красивая звезда! – подумала. – Как рядом с ней тепло и уютно.» А, Солнце, с изумлением разглядывая красавицу, думало: «Разве возможна во Вселенной такая чистота взгляда? Разве может быть в одной планете столько нежности? Кто она? Откуда?» Все планеты застыли, наблюдая за происходящим. А свет Луны ласково растворялся в теплых лучах Солнца. «Какое счастье, что мы встретились!» - думали оба. - Давай будем всегда вместе, - предложило Солнце. - Но, ведь тогда все живое на планетах погибнет, - отвечала ему Луна. – Ты же согреваешь всех своим теплом, позволяешь расти и развиваться, а я даю всему живому отдохнуть. - Я понимаю, - задумчиво отвечало Солнце. Луна, нежно касаясь своим мягким светом, подбадривала: - Не грусти, мой хороший, мы ведь нашли друг друга. Это важно! Небо, наблюдая за двумя влюбленными, сентиментально прятало заплаканные глаза, а звезды и планеты восторженно ахали. Ведь встретились два света, две звезды, повстречались и полюбили друг друга. Они оба хорошо знали, что их век, как и всех звезд и планет, отмерян, что на смену им когда-то придут новые светила. Именно поэтому они твердо решили не расставаться. Пусть и порознь, но всегда рядом, всегда вместе. До конца! Как такое возможно, спрашиваешь? А, вот как. Они долго думали и, в конце – концов, решили выбрать для себя галактику, где-то на окраине Вселенной, там, где не очень много планет. Солнце вспомнило, что в прошлом году летало в гости к голубой планете. Небольшая, уютная галактика тогда ему очень понравилась. Именно туда и предложил он полететь Луне, чтобы остаться там вдвоем навсегда. Луна согласилась. Золотисто-серебристый шлейф сопровождал их путь. И не было никого счастливей во всей Вселенной, чем Солнце и Луна! Так они прилетели к нашей голубой планете. Они и сейчас здесь, и, хотя, встречаются редко, но зато в такие минуты небосвод окрашен самыми нежными красками: цветами любви. Ведь, это их большое чувство дарит нашей голубой планете жизнь.
У цьому творі є якась незбагнена магнетична сила і краса, після прочитання так тепло зробилося у грудях і навіть...клубок застряг у горлі... Дякую, Наталю, за твоє світло!
Вимальовую знов поміж нами незримий місток... Розверзається небо на поклик сердечного гласу. Дотягаюся суті...ще б тільки надії ковток До заспраглої віри, до нерву, що в ритмі колапсу Обертає мене на орбітах земних пробувАнь.. Перебуду, перЕйду, пройдУ і добуду забуте! Хто накреслив ті межі- оту-лезозгострену грань, що розтяла світи? Ну і що, коли ти щось незбуте? Це лишень ще гостріше напружує зболений зір Це сильніше в сто раз магнетує і зваблює крок, Так важливо, що ми з різнобіччя літаєм до зір І в одній площині світлощастя будуєм місток!
Вимальовує Хтось поміж нами незримий місток, І нікому, крім нас, це не видно у зареві ночі, Дотягаюсь крильми, зазираю у Вічності очі, Доторкаюся суті, якої нам зорі пророчать, Прориваю заслін нерозквітлих бажань і думок...
Лиш ковток, лиш єдиний любові ковток Дай мені влити в серце, таке від зневіри схололе, Аби легше босоніж пройти по колючому полю, Свої нерви розтяті вітрами надій обезболити, Аби силу знайшла я останній зробити свій крок...
В небеса, що чекають, мов мати на свою дитину, Що згубилась у хащах і збилася на манівці. Йду на Твоє тепло, голос янголів, бачу вже ціль - Площина світло-щастя чекає на мене в кінці!
Ну а зараз - горю, випиваю життя до краплини, І колись в сяйві зір перероджусь...в небесну зорю...
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")