Як дивно, коли мрії – вже гербарій
у книзі величезній та важкій.
Засохлі пелюстки тоді у ній –
то не краса колись живих конвалій.
Паперу товща затискає їх,
журба вже на обкладинці засіла.
І сторінок безжальних купа ціла,
немов над болем – невгамовний сміх.
Померли мрії, мов клітини серця.
І то ж коли! Невчасно. Навесні.
Живі хіба що у щасливім сні
їх пелюстки. Чи то лишень здається?
| 
у Вас 
0
