За
минулим дарма не сумую.
Час
злетить, як за ним не жалій.
То
ж життєву колоду тасую
Й
рік за роком вже мій і не мій….
За
нездійсненим більше не плачу,
Розум
свій бережу від образ.
Хоч,
можливо, довкола все інше,
Чи
й сама вже змінилась не раз…
Відчувати
свій біль перестала
Чи
закони нові видавать,
Не
творитиму більш п'єдесталів –
Буду маски фальшиві
зривать.
Навіть
грішних, лежачих на пласі,
Не берусь ні судить, ні винить.
Лиш рівніше, з
старанністю пряхи,
Безупинно пряду свою
нить...
А осмислити все намагаюсь
І туди, де не ждуть, не піду.
Вже
інакше прощаю і каюсь.
Та
не так і кохаю, й люблю...
Цінувати
навчилась інакше
Безтурботність
щасливих хвилин.
Зрозуміла: у серця, як в храму,
Я
повинна знаходити сил...
Не
згорати звикаюся з роками,
Хоч
живу й зігріваю теплом,
Як
лампада, що ще пломеніє
Захистившись
надійнішим склом.
Я
не лізу тепер на вершини,
Спокій
свій не втрачаю від зрад
Крізь
життєвої спливаю рівнини
Та
приборкую мрій водоспад…
Навіть
в вирі залишусь собою
І
по скалах безшумно зійду –
Бо
насправді й м'якою водою
Все
каміння підводне зітру...
20.05.13
|