Не вечiр ще… ба, й не полудень…
Бо ще насправдi не почала жить…
Позаду нелегке сумне минуле,
Але душа старiти не спiшить.
Яка тут осiнь, як весни не чула,
А лiто промайнуло не в менi…
Так, наче, на землi й не була –
Чужi немов отi прожитi днi…
Не приховає сивину любисток,
Дурман п’янкий у серцi не знайти,
Хоч в далинi ще квiтнуть терни –
Менi крiзь них стежину не знайти…
Мабуть чогось наплутала природа,
Що Цвiтом Папоротi я не ожила,
А жiнкою в життя спустилась
Та так шляху свого й не вiднайшла…
Вже наче снiговик весняний,
Втрачае тiло сенс свiй кожну мить,
Чи, нiби, Дерево Рiздвяне влiтку,
Вже недоречно тiшити спiшить…
Ото ж не вечiр ще..! – Я знаю!
Й нiколи справдi не настане вiн,
Допоки я думками воскресаю
Живi наскiльки почуття мої.
Iванна Осос 10 09 2014
| 
у Вас 
0
