Шукав грибник гриби у лісі,
От лиш корзину загубив,
Поміж деревами ходив,
А взяти міг грибів штук вісім.
Було ж те літо із дощами,
Грибне було – не погрішиш,
Тож хай ти навіть і спішиш,
Додому підеш із грибами.
Та от біда, що ні в що взяти,
А їх же море, океан,
Забрав би всі, як ураган,
Та мусиш кращі вибирати.
Зірве грибник гриба – о, щастя! –
Не намилується ніяк,
Не гриб – справжнісінький козак,
Буває ж, отакий удасться.
А ген під сосну як пірне,
То й позабуде про козака,
Бо там ще кращий забіяка,
Ніяка сила не зігне.
А під дубами – Боже милий! –
Та це ж не гриб, а динозавр,
А трохи далі – справжній мавр,
Чорнявий, кріпкий і при силі.
Розбіглись очі в грибника,
По лісу бігає, гасає,
Рве всі гриби і викидає,
Найшла мана на мужика.
Шукав, встелив весь ліс грибами,
Бо прагнув кращого, либонь,
Та взяв лиш вісім до долонь,
Та у село й пішов полями.
Отак і ми, як той грибник,
Весь вік шукаємо любові,
Щоб до душі була й до крові,
А в старість сунемось – і в крик.
Бо серцем все кругом встелили
І не одну любов знайшли,
Але до іншої пішли,
Бо думали, що та більш мила.
А потім ще була миліша,
Та всіх однак нам не забрати,
Взяли оте, що мали взяти,
У Богом дану серця нішу.
І так до старості прийшли,
Із думкою, що не любили,
Бо не знайшли єдину милу,
Оту, що в мріях – не знайшли.
А мо’, тужити нам не треба,
Гриби збирали – радість є,
І що зібрав ти – те твоє,
Все ж інше дане й взяте небом.
Тож хай вростуть ліси грибами,
Серця ж коханням хай вростуть,
Своє візьмемо – й нумо в путь,
Хто – в небо, хто – в село полями.
Душа людська, живи, люби,
Грибів багато, їх збирають,
Перебирають, викидають,
На те вони і є гриби.
А той грибник прийшов додому,
За стіл вечеряти присів,
І супу без грибів поїв,
Забув, поклавши під солому.
А вранці, ніби із кілочка,
Дружина мовила: - Коханий,
Ти вже не той, уже поганий,
Я кращого знайшла грибочка.
Буваємо всі грибниками,
Перебираємо гриби,
Але за волею судьби
Ми всі буваємо й грибами.
|
та
у Вас 
0
