Вже роки, мов сполохані коні,
Пронеслись крізь тумани буття.
Відбуялася молодість юна,
Впали колосом стиглі літа.
І жнивує скрізь осінь у житі,
Відсіває полову й зерно.
Не дорогах дощами розмитих
Грузнуть ноги у чорне багно.
Ниють болем загоєні рани
Від далеких тернистих доріг.
Відлітають у вирій з птахами
Грішні душі, покликані вслід.
Вже дозріло й налито у келих
Благородне церковне вино,
Позбиралися гості до столу
І чекають на мене давно.
А у мене в руках тане сила
І туманиться небо в очах.
Відпустив своїм коням вудила,
Може долю зустрінуть в степах.
На широких і людних дорогах
Позбирались до купи вози,
Хтось гарцює на крадених конях,
Хтось вивозить казенні скарби.
Я ж, у латаній вітром сорочці
Із торбиною злиднів в руках,
Все мандрую цим світом пророцтва,
По зарослих тернами стежках.
Земля стогне від пекла і болю,
Поглинаючи армагеддон,
Небеса свою звершують волю,
Посилаючи грізний вогонь.
Серце рветься до волі в обійми,
А душа вся у путах гріха.
Затавроване зло скаженіє
Розпинаючи вкотре Христа.
Світ зійшовся у дикому герці
Наче п’яні бариги в шинку,
Там останній стає уже першим
Але тільки в останнім ряду.
01.05.2017. Олесь
| 
у Вас 
0
