Обкрутили ланцюгами клопоти щоденні

Обкрутили ланцюгами клопоти щоденні,

Тож Христа прошу я Бога, Будду і Аллаха,

Щоб порвали розтрикляті ланцюги буденні

Й відпустили політати - птахом, птахом, птахом.

Щоб побачив я півсвіту з високості неба,

Щоб відчув, яке є щастя, та і дні хороші,

Бог не проти, тільки каже, що для цього треба,

Сатані продати душу, щоби мати гроші.

Сатані продати душу – то яке ж це небо,

Це ж громи з тих самих буднів, від яких тікаю,

Кола, кола однотонні креслю округ себе,

І в тих колах одночасно тону і злітаю.

Кола, кола однотонні всесвітом по колу,

Небо, будні, Бог, диявол – як хитросплетіння,

За копійку рвемо душу об краєчок столу,

За яким життя з’їдаєм ради животіння.

За яким життя з’їдаєм, як його й не з’їсти,

Як воно таке смачненьке, як воно, мов здоба,

Тільки в згризенім житті цім душам ніде сісти,

Так нещасні, і згнивають, стоячи, в утробі.

Так, нещасні, і згнивають, просимо ж ми Бога,

Будду просимо, святих всіх, просимо Аллаха,

Щоби птахом нам злетіти до світів з порога,

І не бачимо, сліпі ми, що немає птаха.

Що у буднях заплела все чортова копійка,

Що без неї ми – ніщо вже, бо вона – над нами,

Що воскреснемо тоді лиш, лиш тоді і тільки,

Як десь випадемо з неї, мов ікона з рами.

Дивина – не рама цінна, а сама ікона,

Та чи є вона ікона, як вона без рами,

І як чортову копійку вирвати з газону,

Важко навіть і сказати, станеться що з нами.

Що мені до філософій, до подій майбутніх,

Там торги вже будуть інші та під іншим дахом,

Ех, мені б в житті-копійці від триклятих буднів

Відірватися, і в небо – птахом, птахом, птахом.