зазеленіло дрібнолисто місто

зазеленіло дрібнолисто місто

немов прощаючи усім гріхи, 

усім дискримінаторам і брехунам лихим, 

всім егоїстам і володарям "глухим", 

збираючи свою валюту зеленаву, 

заспівуючи Сонцю й Небесам прославу, 

готуючи Веселці силу, колір і красу, 

вплітаючи смарагди у її косу, 

вистелюючи зела по Землі, 

чекаючи, що Людофіл враз ступить, 

всі кривди пропадуть, 

і запанують Істина і Суть, 

й Кивот знайдуть і принесуть, 

й Істоти Всесвіту врятують і спасуть, 

і все, чого бракує нам, дадуть, 

і шлях життя триватиме без меж...

а, покищо, мовчи і стеж:

Весна йде до кінця, 

сплітає Літу юному вінця, 

шукаючи ніким незнаного співця, 

ніким нечутого поета, 

Проводиря і Кобзаря-сліпця, 

пересипаючи у пам`яті слівця...

ідеш по Просторy, наче вівця, 

летиш у Часі, наче світлолік, 

і думаєш, що ти кудись утік, 

забувши, що ти- в межах векторів

поміж спіралей, труб, витків, 

у сітях, що твої клітини клеять в одне ціле, 

і, тільки в межах їхніх дієш сміло, 

запущений нейтрон поміж Світів, 

зумів ти щось, що захотів

безмежний Часоплин, 

і Просторовий Лет, 

які тобі дали безгрошовий квиток

у тимчасове Iснування, 

у пам`ять й забуття дзеркал, 

у мисленість перебування, 

щоб міг енергій ти відчути шквал, 

і Сфер невидимих зітхання

у танці крученім безмежжя Руху, 

який тобі дав Розум й Руку, 

і незупинний поклик уперед

поміж орбіт, Туманностей, комет, 

поміж ідей, що гинуть, наче мряка, 

холоднять снігом, замерзають льодом, 

керують і багатствами, й народом

поміж нестримних швидкостей Всесві`ту...

мина Весна й чека сором`язливо Літо.

Іван Петришин