Як же довго нам іти
До своєї до мети,
Через зраду, через гріх,
Через зламані мости.
Із-за жадібності й зла
Наша доля не дала
Перейти нам через сніг
До найближчого села.
Серед поля, серед дня
Загубилася рідня,
Ні билинки, ні стебла,
Тільки стоптана стерня.
І на тій на видноті
Стоїмо у самоті,
Мізки, сповнені «бабла»,
І душа у животі.
Заховали все у рів,
Хто хотів і не хотів,
Світлу думку, трепет душ,
І потік найкращих слів.
І бульдозери турбот
Все згорнули в чорний рот,
Тож із натовпу не руш,
Бо не будеш патріот.
Та довкола між ночей
Із заплаканих очей,
Виростали дві сльози
Не загублених людей.
Із ледь чутних їхніх мрій
Вітре вранішній, повій,
Не для бурі чи грози,
Для народження надій.
| 
та
у Вас 
0
