Найважче почуватись непотрібним…,
Як бісер дрібним, вештатись без толку…,
В копиці сіна копирсАтись, ніби
Весь час шукати ту трикляту голку…
Найбільш болюче битися в байдужість…,
Колишню дужість, зАпал наречений…,
У стінку горошинням лоб на пружність
Перевіряти в чаші кип’яченій…
Найнеприємніше не бачити подяки…,
Немовби раком ти стоїш на площі…,
А всі довкола в черзі з переляку
Тобі всаджАють копні за всі прощі…
Огидно посміхатися у вічі…,
Хто тебе тричі вже продав до ранку…,
Тим, хто не раз для вигоди окличе,
Та тільки ти підняв за ними планку…
Іти уверх найкраще надсамотнім…,
У спину сотні плюнуть, розітруть…,
Твій крик не раз сягне до меж безодні,
Але ніхто не вип’є твою ртуть…
У найжорстокішій і заздрісній спільноті…,
Себе на потім гордо відкладеш…,
В осточортілому цейтноті,
Навряд чи не зустрінеш треш…
Ламаєш стіни, до мети, і в клітку…,
Де кожна квітка вже покрита срібним…,
А щастя тільки сниться, і то – рідко,
І усе важче просинатись непотрібним…
| 
та
у Вас 
0
