Запалали перехресні всі дороги
І поблякло щире й праведне прости,
Відлітало тепле слово від порога,
Руйнувалися споруджені мости.
Завивало диким болем по долині
Щастя тихе і коротке, де ми вдвох,
Повертався час до нас у наше нині,
Де здавалось, що не так зробив хтось крок.
Замітало снігом білим перелоги,
Замерзали всі довкола ручаї,
І просились наші душі до знемоги,
Щоб сховатись від морозу на землі.
Заскрипіли двері важко і натужно,
Розчинилась дурнувата хата чвар,
Наші душі поселилися в ній дружно
В одинокість, наче лебеді без пар.
Віяв вітер, кидав снігом і дощами,
Все довкола від негоди аж гуло,
Тільки згадка, ніби пташка, поміж нами
Пролітала, що і щастя в нас було.
В димарях аж колотило колотнечу,
І коптились закіптюжені шибки,
Лише згадка тихо падала на плечі,
Зберігала дотик милої руки.
Лише згадка у кубельці, у гніздечку,
Гріла тілом стукіт наших двох сердець,
Вигрівала, ніби квочечка яєчко,
Щоб у серці в нас розтанув морозець.
Вичахали бурі в горах у високих,
Де смереки похилилися вітрам,
В щастя завжди залишається два кроки,
Щоб стулити чи порвати пополам.
Крок один - до пересудів і незгоди,
Інший крок – це щоби згадка, як пташа,
У кубельці дожидалася погоди,
Де відтане і розмерзнеться душа.
Все так просто, все банально, все так ясно,
Що нічого ні додати, ні відняти,
Може, ми тим і буваємо нещасні,
Що завішуємо вікна в ясній хаті.
І ніж малися зігрітись біля печі,
То багаття серед хати розіклали,
Згадки мостяться з коханням нам на плечі,
Щоб димів порозганяли ми отари.
Мимо хати везли камінь на будови,
Будували за селом нові мости,
Щоб з’єднати наші кроки, наше слово,
Ми ж порожні, як не разом – я і ти.
| 
у Вас 
