Запалали перехресні всі дороги

Запалали перехресні всі дороги

І поблякло щире й праведне прости,

Відлітало тепле слово від порога,

Руйнувалися споруджені мости.

Завивало диким болем по долині

Щастя тихе і коротке, де ми вдвох,

Повертався час до нас у наше нині,

Де здавалось, що не так зробив хтось крок.

Замітало снігом білим перелоги,

Замерзали всі довкола ручаї,

І просились наші душі до знемоги,

Щоб сховатись від морозу на землі.

Заскрипіли двері важко і натужно,

Розчинилась дурнувата хата чвар,

Наші душі поселилися в ній дружно

В одинокість, наче лебеді без пар.

Віяв вітер, кидав снігом і дощами,

Все довкола від негоди аж гуло,

Тільки згадка, ніби пташка, поміж нами

Пролітала, що і щастя в нас було.

В димарях аж колотило колотнечу,

І коптились закіптюжені шибки,

Лише згадка тихо падала на плечі,

Зберігала дотик милої руки.

Лише згадка у кубельці, у гніздечку,

Гріла тілом стукіт наших двох сердець,

Вигрівала, ніби квочечка яєчко,

Щоб у серці в нас розтанув морозець.

Вичахали бурі в горах у високих,

Де смереки похилилися вітрам,

В щастя завжди залишається два кроки,

Щоб стулити чи порвати пополам.

Крок один - до пересудів і незгоди,

Інший крок – це щоби згадка, як пташа,

У кубельці дожидалася погоди,

Де відтане і розмерзнеться душа.

Все так просто, все банально, все так ясно,

Що нічого ні додати, ні відняти,

Може, ми тим і буваємо нещасні,

Що завішуємо вікна в ясній хаті.

І ніж малися зігрітись біля печі,

То багаття серед хати розіклали,

Згадки мостяться з коханням нам на плечі,

Щоб димів порозганяли ми отари.

Мимо хати везли камінь на будови,

Будували за селом нові мости,

Щоб з’єднати наші кроки, наше слово,

Ми ж порожні, як не разом – я і ти.