Самотній лист з асфальтом розмовляв
Про те, чому життя таке дісталось…
Здавалось тільки шлях свій розпочав,
А вже отак раптово нині обірвалось…
Лежиш самотньо й вітер підганя
Кудись туди, у вічну безконечність,
А тільки вчора з іншим розмовляв
Про те тепло, що, мабуть, й не доречне…
Ось й в шати нові золоті убравсь,
Бо справді, наче, починаєш жити…
Та ні, пора тобі летіти долі-вниз
Й окрасою землі вже не служити…
Пройшли ті дні, відпущені тобі
Коли шумів, радів та розважався –
Настав отой останній нині день,
Коли його чомусь й не сподівався…
Отак і люди, ніби той живий листок
Спішать, турботи далі відкладають,
Планують новий у житті виток,
Хоч планів Господа на знають…
Душа турбується, бо завтра - день,
А завтра може вже й не наступити,
Тому спішімо більше встигнути усе –
Щоб щось і для нащадків залишити…
Будуймо храми, море квітів посадім,
Шануймо тих, хто нас оберігали,
До йоти миті дорожім життям своїм,
Які б лихі коли часи не наставали…
Щоб, як на храмі залунає сумно дзвін,
Про те, що ти, як лист отой осінній,
На Вічний Суд до Бога мусиш йти –
За шлях свій справді був спокійний…
25.10.2019
#поезія_Іванна_Осос
| 
у Вас 
