Здається, що забули ми її...
здається,що забули ми, як жити,
забули ми, як дихати, ходити
і бігати босоніж по ріллі.
Здається долю творимо самі,
хоч іноді здалося би інакше
й хотілося б повірити у краще,
але чомусь думки мої сумні.
І ніби маю все, що для життя,
але чогось ще так не вистачає
і відчуття, мов на узбічі раю,
і щось гризе.. чи біль, чи каяття?!?
За що й чому? - ще сам не розумію,
та з цим простіше бути не стає,
немов життя це зовсім не моє,
неначе десь переступив я мрію.
Переступив зтоптав і не побачив,
але від цього в грудях так болить,
як наче вічністю стає пекуча мить
й по іншому не буде вже тим паче.
І вже нема питань - чому? й коли?
чому все так і де чекати зміни?
бо все життя повземо на колінах
і тягнемо ярмо, як ті воли.
І ніби вже немає більш доріг,
в піснях "ні обіцянок ні пробачень"
і кожен день так просто необачно
переступаєм межі і поріг,
і десь думки літають в іншім світі,
і невідомість завтрашнього дня,
й така проста щодення маячня
диктує нам умови, як прожити!
Та скільки це триватиме? - скажіть
чи зупиніть цей час, зітріть епоху
бо він іде вперед і рік за роком,
і день за днем невпинно так біжить.
Звідкіль узявсь цей дикий біль у грудях,
що сни дивитись вільно не дає,
що біля серця день і ніч снує?
чи то в мені, а чи біда у людях?
Хтось каже - щастя в кожному із нас
та я ж його ніяк не помічаю
і у собі, і у чужому краю,
напевно, закінчивсь його запас!
І світла Сонця просто не стає,
Щоб освітити правильну дорогу,
там де нема поразки й перемоги
де рівні всі й хоч трохи правди є..
| 
у Вас 
0
