Не обійти і не минути Сусідську хату край шляху. Німий відчай і тиха скрута Там примостились на даху. Звучать господарю на втіху, Повсюди птахів балачки. В рясні гніздечка попід стріху Вертають радо ластівки. Дрімає пес старий на чатах, Лиш ніс стирчить із конури. А був же час коли кудлатий Завзято гавкав на вітри! Куди йому тепер старому Ходить чи бігати за ріг. Як переборе років втому, То стереже один поріг. Заходжу в хату, а хазяїн Заснув із чаркою в руці. Весь стіл в недоїдках безкраїх І незнайомець на стільці. Хроплять нещасні, певно, зранку, Бо самогону добрий дух. І на столі, і на фіранках Гудуть рої невтомних мух. Поблідли й вицвіли на стінах Всі фотокартки, а в кутку Велика карта України, Під образами в рушнику. Такого я ніде не бачив, Хоч не один відвідав дім, - Прожив хазяїн вік без вдачі, А віра в щось - не згасла в нім. Все лихо зібране по світу, Як срібло в кучерях волось, - У цій оселі без ліміту І поєдналось, і сплелось Уже з нуждою сьогодення, Коли один на схилі літ Старий твердить неначе вчення: - Ще правда вернеться у світ!.. Я теж питав його чимало: - Коли воно отак було, Щоб на землі не бідувало Людей незлічене число? Мовчав…Сопів…Кректав з-під носа: - Коли було?.. Було колись… Не пам’ятаю уже досить… Чого ти, справді, причепивсь?.. Навіщо, дійсно, я до нього Заходжу в гості, щось ношу? Чому до мороку нічного З ним наодинці - шу-шу-шу? Чом нахиляюся над ліжком Поправить ковдру, як тепер? Чому боюся щоб він нишком Без когось поруч не помер? Чому, зримовані у вірші, Йому присвячую рядки? Питань стає дедалі більше, А мало бути навпаки. Іду поволі я з кімнати Повз давні фото на стіні. На одному – донька кирпата, Що так подобалась мені. Ось і дружина… Їх немає, А він ген спить… І я стою. Нестерпно серце болем крає Й пече, немов би від вогню. Не відрікаюся від того, Що білим цвітом відцвіло. Що нині бачиться прологом Життя мого рідні назло. Змогло минуле наздогнати, Та не зуміло вберегти. Ношу я спогади про втрати Поперед себе, як хрести. Не обійти і не минути, І не згубити що несеш... Нехай вам вірш навіяв смуток, - Мені не легше, але все ж…
Та вже мені говорили, що десь із середини повернув трошки не туди. Буде час - перепишу другу частину, вірш одразу міниться. Для цього небагато потрібно - просто розбудити героїв.
Шкода цього чоловіка. Спивається.Судячи з усього не просто так, від нічого робити. Втратити сім"ю-це горе, яке не кожен в змозі пережити . А його віра у краще життя-це вже мабуть його ілюзії. Мені теж здалося що можна би було закінчити інакше. Може розбуди героя?
Дякую, Михайле, правильно розумієш все, люди різні, у кожного реакція на ту чи іншу життєву драму своя, багато й спивається, на жаль. Про це вже думаю, бо й донька говорила, що вже краще про собаку було писати, рудий їй дуже сподобався...
Ви знаєте, Вікторе, Ваш вірш заставив мене добряче задуматися над життям. Вірш безперечно - гарний, але є в нім ще щось, чого не можу пояснити... Хочеться, щоб мати була поруч, а не в Італії, хочеться подзврнити рідним, яких дуже давно не бачила... Хочеться зайти до старенької одинокої сусідки і запитатися, може чого їй треба, або ж хоча б поговорити... Ваш вірш вчить не бути байдужим.
Просто нам ніколи не слід забувати, що ми люди, що живемо ми також в оточенні людей. Багато з них зовсім обділені з ріних причин увагою рідних, держави. Мені, часом, здається, що це не їх біда, а наша провина перед ними. Незважаючи на те чужа чи близька та людина, в усякому разі до цих пір було так, я завжди стараюся їм допомагати. Ось про це й мова у вірші.
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
leskiv: Дякую за коментар. Вони не дурні, їх так "оболванила" їхня рашистська пропаганда,що витверезити їх можна лише з допомогою зброї. Інакше не зрозуміють, не дійде. Це як у фашистській Німеччині
та
у Вас 
1
