ПРОСТІР (цикл)

* * *

Всю ніч крізь протяги ніс потяг

Мене, останнього з живих.

Самотній грак на синім дроті

Відлуння сторожко ловив.

В тумані гасли полустанки,

Мигтіли тінями роки.

І лиш на самому світанку

Мої відринули думки.

Кінцева станція... Нарешті!

Виходжу в натовп, мов сліпець.

О, не збагну, чому дається

Нам потяг лиш в один кінець.

* * *

Ти тавр сьогодні чи не тавр?

Уже назирці ходить мавр.

Але пропав кудись кентавр,

Якого ти за друга мав.

Ти тавр сьогодні чи не тавр?

І скільки карм твій важить крам?

Ген за відлунками литавр

Чужинське віко хтось украв.

Ти тавр сьогодні чи не тавр?

Тебе про що Господь питав?

А у глибинах альф центавр

Яких шукаєш ти отав?

Ти тавр сьогодні чи не тавр?

Ятрить тавро холодних брам.

А за кордонами застав —

Лише душі пустельний храм.

Ти тавр сьогодні чи не тавр?

* * *

Не бійтесь данайців. Вони вам дають

Останню надію на поклик.

І всю нерозтрачену віру свою

Жбурляють за мури високі.

І світлом примхливим троянського дня

Освітлюють сховані далі,

Де царство своє за лихого коня

Самі ви уже проміняли.

Не бійтесь данайців. Одвіку й тепер.

Їх сон перетворить на тіні.

І хто понад ким свої стріли простер?

І хто своє випив сумління?

Й не знати, коли цей відмерхне вогонь,

Кому усміхнеться Феміда...

Одним упаде одіссея пригод,

А іншим — звитяг енеїда.

* * *

Спинися, Парисе, навіщо тобі

Ця примха спокуси для вій Афродіти?

Щоб спокій втопити в лихій боротьбі

І попіл жадання розвіяти в світі?

Невже тебе кличе звитяги сурма

У час, коли доля шляхи обступила?

Адже попереду нічого нема,

Крім вироку помсти для гніву Ахілла.

Спинися, Парисе, сліпої божби

Не досить, щоб вийти живцем із легенди.

А для невблаганної серця лічби

Замало принад чарівної Гелени.

Іще непорушно стоїть Іліон.

Ахейці на власні знемоги запали.

А твій осоружний і хтивий полон

Сплітають богині земної опали.

* * *

Чим далі – тим важче вміщати

У себе проміння політ.

...Розтрощені зойками шатли

Спіткнулись об зоряний щит.

Вони спалахнули вітрами

Космічної бурі видінь.

І небо, замотане в рам’я,

Хитнулось у зоряну тінь.

Від себе даремно ховати

Оголену сонячність крил.

О небо, звільни нас з-під варти,

Бо канемо в зоряний пил.

О небо, скажи нам, допоки

Блукати іще по межі

Земного падіння у спокій

І зоряних духу кружінь?

* * *

Махабхарата.

Лотос вічності.

Це – квітка, від якої

не знайти ключів.

Це – дух надії, у який

ми знов поринемо

тремтливо

і заповідаємо

Братство для живих.

Співай же, ліро,

ти сьогодні

на струнах сонця

переплавлюєш мене.

* * *

Срібним дощем і дзвінкими зірками

Встелений шлях у молитві твоїй.

Простір, в який ми ночами тікали,

Вже до твоїх доторкається вій.

Певно, і нам заповідано знати,

Що між утіх і прийдешностей ми

Будем щомиті себе підіймати

В небо, що нашими повне крильми.

* * *

Відкриваються дзвони доріг,

Самотою пронизаний всесвіт.

Я хотів завернути за ріг,

Та мене зупинило пришестя.

І нікуди тепер не дійти,

І нікого не треба стрічати.

Залишається пил від мети

І невидимі обрію чати.

І чи варто сказати собі,

Що повинен затямити твердо:

Ти впадеш у земній боротьбі,

Нагороджений небом посмертно.

* * *

Я був один, коли заплакав час,

І задзвеніло небо над птахами.

І у моїх натомлених очах

Схитнулась далеч, стиснута віками.

Це все, що нам покликано нести

Крізь велич неприборканого тлуму,

Крізь безмір і ячання суєти

І обрієм наповнену задуму.

В одвічному шукати опертя

І бачити у плинному нестерпність.

І в мить, коли закінчиться життя,

Збагнуть, де починається безсмертність.

* * *

Ера циклічного сну

На зашморгованих шиях.

Як, пригорнувши весну,

Вирвати з вирви свій вияв?

І на пекельність епох

Музику власну наклавши,

Попіл минулих незмог

Вкрити собою назавше.

І не уникнувши звад,

І не сполохавши далі,

Серця холодний набат

Перенести на скрижалі.

* * *

... Ти літала! Ти знову літала!

Я до цього не звикну ніяк.

І була ця жага — як навала.

І була вся планета — твоя.

І скидалася ніч на пелюстку,

І спиналася ніч на крило.

Ех, давно вже затягує в пустку —

Скільки втоми у сни залягло!..

Але світ все ще не відпускає,

Бо він знає з минулих часів,

Що за іншим витком небокраю

Відкривається простір не всім.