|
*
* *
Всю
ніч крізь протяги ніс потяг
Мене,
останнього з живих.
Самотній
грак на синім дроті
Відлуння
сторожко ловив.
В
тумані гасли полустанки,
Мигтіли
тінями роки.
І
лиш на самому світанку
Мої відринули думки.
Кінцева
станція... Нарешті!
Виходжу
в натовп, мов сліпець.
О,
не збагну, чому дається
Нам
потяг лиш в один кінець.
*
* *
Ти
тавр сьогодні чи не тавр?
Уже
назирці ходить мавр.
Але
пропав кудись кентавр,
Якого
ти за друга мав.
Ти
тавр сьогодні чи не тавр?
І
скільки карм твій важить крам?
Ген
за відлунками литавр
Чужинське
віко хтось украв.
Ти
тавр сьогодні чи не тавр?
Тебе
про що Господь питав?
А
у глибинах альф центавр
Яких
шукаєш ти отав?
Ти
тавр сьогодні чи не тавр?
Ятрить
тавро холодних брам.
А
за кордонами застав —
Лише
душі пустельний храм.
Ти
тавр сьогодні чи не тавр?
*
* *
Не
бійтесь данайців. Вони вам дають
Останню
надію на поклик.
І
всю нерозтрачену віру свою
Жбурляють
за мури високі.
І
світлом примхливим троянського дня
Освітлюють
сховані далі,
Де
царство своє за лихого коня
Самі
ви уже проміняли.
Не
бійтесь данайців. Одвіку й тепер.
Їх
сон перетворить на тіні.
І
хто понад ким свої стріли простер?
І
хто своє випив сумління?
Й
не знати, коли цей відмерхне вогонь,
Кому
усміхнеться Феміда...
Одним
упаде одіссея пригод,
А
іншим — звитяг енеїда.
*
* *
Спинися,
Парисе, навіщо тобі
Ця
примха спокуси для вій Афродіти?
Щоб
спокій втопити в лихій боротьбі
І
попіл жадання розвіяти в світі?
Невже
тебе кличе звитяги сурма
У
час, коли доля шляхи обступила?
Адже
попереду нічого нема,
Крім
вироку помсти для гніву Ахілла.
Спинися,
Парисе, сліпої божби
Не
досить, щоб вийти живцем із легенди.
А
для невблаганної серця лічби
Замало
принад чарівної Гелени.
Іще
непорушно стоїть Іліон.
Ахейці
на власні знемоги запали.
А
твій осоружний і хтивий полон
Сплітають
богині земної опали.
*
* *
Чим
далі – тим важче вміщати
У
себе проміння політ.
...Розтрощені
зойками шатли
Спіткнулись
об зоряний щит.
Вони
спалахнули вітрами
Космічної
бурі видінь.
І
небо, замотане в рам’я,
Хитнулось
у зоряну тінь.
Від
себе даремно ховати
Оголену
сонячність крил.
О
небо, звільни нас з-під варти,
Бо
канемо в зоряний пил.
О
небо, скажи нам, допоки
Блукати
іще по межі
Земного
падіння у спокій
І
зоряних духу кружінь?
*
* *
Махабхарата.
Лотос
вічності.
Це
– квітка, від якої
не
знайти ключів.
Це
– дух надії, у який
ми
знов поринемо
тремтливо
і
заповідаємо
Братство
для живих.
Співай
же, ліро,
ти
сьогодні
на
струнах сонця
переплавлюєш
мене.
*
* *
Срібним
дощем і дзвінкими зірками
Встелений
шлях у молитві твоїй.
Простір,
в який ми ночами тікали,
Вже
до твоїх доторкається вій.
Певно,
і нам заповідано знати,
Що
між утіх і прийдешностей ми
Будем
щомиті себе підіймати
В
небо, що нашими повне крильми.
*
* *
Відкриваються
дзвони доріг,
Самотою
пронизаний всесвіт.
Я
хотів завернути за ріг,
Та
мене зупинило пришестя.
І
нікуди тепер не дійти,
І
нікого не треба стрічати.
Залишається
пил від мети
І
невидимі обрію чати.
І
чи варто сказати собі,
Що
повинен затямити твердо:
Ти
впадеш у земній боротьбі,
Нагороджений
небом посмертно.
*
* *
Я
був один, коли заплакав час,
І
задзвеніло небо над птахами.
І
у моїх натомлених очах
Схитнулась
далеч, стиснута віками.
Це
все, що нам покликано нести
Крізь
велич неприборканого тлуму,
Крізь
безмір і ячання суєти
І
обрієм наповнену задуму.
В
одвічному шукати опертя
І
бачити у плинному нестерпність.
І
в мить, коли закінчиться життя,
Збагнуть,
де починається безсмертність.
*
* *
Ера
циклічного сну
На
зашморгованих шиях.
Як,
пригорнувши весну,
Вирвати
з вирви свій вияв?
І
на пекельність епох
Музику
власну наклавши,
Попіл
минулих незмог
Вкрити
собою назавше.
І
не уникнувши звад,
І
не сполохавши далі,
Серця
холодний набат
Перенести
на скрижалі.
*
* *
...
Ти літала! Ти знову літала!
Я
до цього не звикну ніяк.
І
була ця жага — як навала.
І
була вся планета — твоя.
І
скидалася ніч на пелюстку,
І
спиналася ніч на крило.
Ех,
давно вже затягує в пустку —
Скільки
втоми у сни залягло!..
Але
світ все ще не відпускає,
Бо
він знає з минулих часів,
Що
за іншим витком небокраю
Відкривається
простір не всім.
| 
у Вас 
0
