Зів’ялені спекою трави Пожовкли, неначе мерці. Обпалені сонцем, смагляві Дерева стоять, як старці. Чекаю з глибин небовиду Дощу третій тиждень дарма. Немає його уже й сліду, І хмарки на небі нема. Нема ні кінця і ні краю Цій спеці невпинній, на жаль. Страждаю від неї, вмираю, Народжую в віршах печаль. Димком затуманений простір Тремтить у прозорій імлі. І душу наповнює острах За долю людей і землі…
Знаєте я чув легенду про потоп: люди завжди брали з собою фляги з водою,от і просили у подорожніх "води" аби напитися коли своя закінчувалась. "Води не маєте " запитували вони часто, от Бог і думає : "їм води мало", візьміть- от і почався потоп. А зараз люди ходять і запитують: " прикурити не знайдеться"? "дайте вогню"...висновки можна зробити А вірш вдалий, під тематику
Але Олексій гарний приклад привів. Подивіться навколо. Та нас з нашим життям, відношенням один до одного треба було потопити на початку ХХ століття. Тільки терпить Бог: «Доколе буду с вами? доколе буду терпеть вас?» (Мф. 17: 17)
Ми вже почали звикати до щоденних поправок та змін у наших земних законах, а це, дійсно, складається таке враження, що потроху добралися й до Законів Космосу. Результати свого втручання сьогодні сповна відчуваємо на собі. Дякую вам, Олександре.
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
1
