ПІД СОНЦЕМ ВІЧНОЇ ОМАНИ
Колись сказав хтось ” суєта...” -
Вона завжди була і буде,
Бо ми крізь всі свої літа
ЇЇ породжуємо всюди. Ось русла вулиць, наче нерви,
Потоком людяним спливають.
Цей рух без спину, без перерви,
В якім всі люди місце мають. Усе спішить, нагору пнеться,
Звиває, бореться, вирує,
Повзе, біжить, вперед несеться,
Радіє, плаче і сумує. Людське створіння прагне жити
І відродитися бажає.
Цього нікому не змінити -
Все в муках родиться, вмирає... Ми всі шукаєм місця свого
Під сонцем вічної омани,
І прагнем вийти на дорогу,
Що квітом вкрита, не бур’яном. Які незвичні колорити
І незбагнені візерунки,
Та наші долі ними вкрито
І проштамповано стосунки!
|