Без назви

Загубилося у сновидіннях

Те, що вимріяв я наяву.

Підпалило осіннє проміння

Під ногами дозрілу траву.

Догоряє у тиші глибокій

Сьогодення холодний вогонь.

Вже не кінчиком леза неспокій

Доторкається серця мого.

Наче в душу вбиває час цвяшки,

Коли падає листя з беріз.

Може, нині тому мені важко,

Що уяву змінив реалізм?

Безупинно іти не в спромозі

У солоному вирі буття, -

Зупинився, як пил при дорозі,

Без надії, образ, каяття.

Відшуміли літа цвітом плинним

І лягла на уста гіркота, -

Може, справді, отак і повинна

Помирати наївність свята?

Віковічна нудьга пригасила

Тьмяне світло зажурених днів.

І від жаху душа затремтіла,

І я знову, як світ, подобрів…