Село, ти моє, невелике, колиско моя, дорога, летять, довгоногі лелеки, як казка, далека моя. Літа, мої, намалювали, на скронях, немало сивин, стривожили душу, лелеки і спогад, підняли, з глибин. Моє босоноге дитинство, безхмарні, щасливі роки. Пташині стада, як намисто, гойдаються в хвилях ріки. Цей гомін, сільського розмаю, що в кожного зранку в дворі, і спів солов’їного гаю, і труд, від зорі, до зорі. В житті, як на довгії ниві, і в місті пожити прийшлось, та завжди, чомусь при нагоді, я згадую, рідне село. Де люди привітні, та щирі, де чується дружби тепло, де хліба, святого, буханець, не викинуть в грязне відро. Уміють в селі шанувати, і старість, і труд, і добро, і пісню веселу співати, і гордо любити село. Родилась, я там, і зростала, там рідні залишились жить, за села, що занепадають, за них, моє серце болить.
Знаєте пані Катерино! Читаючи вірш, згадувала своє село! Ми туди частенько їздимо ! І все, що ви описуєте, дуже мені знайоме! Дякую що наштовхнули на спогади! Вірш дуже близький!
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
