Село, ти моє, невелике,
колиско моя, дорога,
летять, довгоногі лелеки,
як казка, далека моя.
Літа, мої, намалювали,
на скронях, немало сивин,
стривожили душу, лелеки
і спогад, підняли, з глибин.
Моє босоноге дитинство,
безхмарні, щасливі роки.
Пташині стада, як намисто,
гойдаються в хвилях ріки.
Цей гомін, сільського розмаю,
що в кожного зранку в дворі,
і спів солов’їного гаю,
і труд, від зорі, до зорі.
В житті, як на довгії ниві,
і в місті пожити прийшлось,
та завжди, чомусь при нагоді,
я згадую, рідне село.
Де люди привітні, та щирі,
де чується дружби тепло,
де хліба, святого, буханець,
не викинуть в грязне відро.
Уміють в селі шанувати,
і старість, і труд, і добро,
і пісню веселу співати,
і гордо любити село.
Родилась, я там, і зростала,
там рідні залишились жить,
за села, що занепадають,
за них, моє серце болить.
|
у Вас 
0
