Тінь смутку

Самотній день, і ніч. І знову…

Мій смуток тінь кладе під ноги,

ятрить у серці біль-розмову

про вже забутий гріх дороги.  

Він ніби витканий із неба

такого сірого й важкого,

живучий надто, мов амеба,

що двоїть крихточки сумного.

 В пустелях текстів дня і ночі

ця тінь насипала тумани,

і ходить поряд, потороча,

і водить стежками омани.

 Але у проблисках дощу

знайду надії чисті штами. 

Я їх розмножу й захищу,

щоб пили спраглими вустами

усі стражденні, що й в тумані

любов'ю дух наситить мріють,

і навіть в подихи останні

воскреслу силу Бога сіють.

І зникне тінь, і смуток згине,

а сонце Віри дасть ростки,

й душа у всесвіти полине,

шукати світлії стежки.