Я так вчаділа від оман,
Що обліпили мою душу!
Вони щоночі її душать, Мов метастази всюдисущі,
І завдають нестерпних ран.
Переродилась віра в тлін Від цих повторень зрад потворних. Знов наді мною - хмари чорні І вісник горя - хижий ворон.
Шукати марно жар в золі.
Слова втрачають власну суть, Нема її поміж рядками, Їй проростати легше в камінь, Ніж промовлятися вустами, Брехня усюди - там і тут.
І тільки паморозь сумна, Лежить, мов скеля, непорушно,
І огорта схололу душу,
Мов запихає смуток дужче
На дно, в якім немає дна...
Тож хай розвіється туман
З людських оман і фальші світу,
Нехай душа себе наситить Любов'ю, правдою і світлом
В обіймах ніжних у світань!
|