Не завжди жовтіє
листя,
Опадаючи від часу…
Не завжди німий той
спокій,
Що сплив у Життєву
Чашу…
Минуле не завжди
знає,
Чим гірко терзало
душу…
Та дійсність наказує
знову,
Що сильною бути мушу!
Той крок, що веде в
майбутнє,
Тендітність бентежить часу, –
Надію дає на завтра
І долю карбує нашу…
А день, що малює
Осінь,
Пророчить нове
кохання
Вогнем пронизає душу –
Зоря розгориться
рання.
Бо осінь – це тільки
шелест,
Потоків гірських
спочинок,
Деревам холодний спокій
І старт молодих сніжинок…
Це кроків життєвих
шепіт,
Під шум невгамовного літа,
Це погляд в стрімке
минуле,
Яке не дарма прожито…
Холоднії йтимуть
зливи,
А день пропливе у
вічність –
Хай серце тремтить і
далі
Щоб в кригу
не оповитись…
Хай пам'ять сплете
безмовність
Стираючи звук страждання,
А подих нового часу
Надію дає бажанням.
В життя, як в природи
цикли
То "вдих",
а то "видих" тайни
То весну в душі
стрічаєш…
То крига вкриває
давня.
Можливість руйнує
сумнів,
Бажання долає
ліність…
Вдихаєш на повні
груди
Чи знову втрачаєш
пильність.
То ж так воно завжди
буде –
Далека безсмертя тайна, –
Весна у тобі чи
Осінь,
Чи може й Зима вже
рання…
Не дам подолати душу
У «вдих»
трансформуюсь знову
Не дам розтоптати
Весну
Розкрию підступну
змову!
|