БУДИНОК
Стоїть будинок сірий вдалині,
Стоїть, горює і немовби плаче.
Не вікна – очі в нього темні та сумні,
Стоїть і погляда на всіх неначе.
Покинутий будинок вдалині
Пустив у глибину своє коріння.
Він – наче темна круча навесні,
Стоїть і очища своє сумління.
Тут жах творивсь негаданий давно
Такий, що застигає кров у жилах
Вона лилась тут, як густе вино,
І страх літав на соколиних крилах.
Стоїть він одиноко на горі
Самотній, тихий, з чорними очима,
З тяжким камінням горя на душі,
Із долею тяжкою за плечима.
***
Душа замерзне, вкриється снігами,
Замерзне й слово й серце перестане
Кипучу кров по жилах розганяти
Галопом, наче коней в степ весняний.
Що нам робити? Може , перестати?
Радіти, жити, серце віддавати
І людям слова чари відкривати,
І біль душі у музику вливати,
Потворне зло в собі перемагати
І правду в світі більше не шукати,
І людяність на дурість проміняти,
Забуть, не знать, ніколи не згадати ,
Що ти і був , і є, і до загину
Яка б похмура не була година
І вічна, болі сповнена хвилина,
Ти пам’ятай, що ти навік Людина.
* *
*
Дівки-мавки чорнобривки
Біля річки ходять,
Козаків до вербиченьки
Гарненько заводять.
Ой, не ходи, козаченьку
Вночі біля Дону –
Як поманить русалонька,
Не дійдеш додому.
* *
*
Хай світить в небі сонце золоте,
Вогонь в серцях людських нехай палає,
Земля хай українська зацвіте
І соловейко хай в гаю співає.
Хай річка бистра весело біжить,
Хай мир у світі й серце біль не крає,
Хай листя на деревах шелестить,
Хай лиха вже ніхто з людей не знає.
* *
*
Місяць величний
Плаває в морі.
В тихім тумані
Плакали зорі.
Сонце погасло,
Світла немає,
Бо в наших душах
Темрява сяє.
Та сила правди
Сонце відродить,
Дасть нам надію,
Дасть нам свободу.
* *
*
На крилах свободи
Лети в синє небо,
Нікого не слухай,
Нікого не треба.
Мов сокіл хоробрий,
Лети до надії,
Тобі треба воля,
Тобі треба мрія.
Лиш серце у грудях
Підкаже дорогу
До миру, до правди
Крізь горе й тривогу.
ВІРА
Прости мені, Боже,
Мою непокірність,
Невірність, непевність прости.
Прости, що лукавлю,
Що віру я ставлю –
Як засіб сягання мети.
Пороки мої невблаганні
Та й годі,
Мій дарма талант пропаде.
Прости і за те,
Що при кожній нагоді
То сумнів, то дурість росте.
Я вірю у Тебе
В глибинах душевних,
В таких, що ніхто не знайде.
Ніхто не шукає,
Ніхто і не знає,
Та час мій вже скоро прийде.
І скоро вже, скоро
Я стану собою,
Полину, як вільне пташа.
І стане за мене,
І стане до бою
Моя невмируща душа.
* *
*
Троянду паморозь накрила,
Шипи померзли на стеблі,
Зима весь світ заполонила,
Йдучи повільно по землі.
Морози творять гори криги,
І замело снігами світ,
Мені ж бо милий світ цей білий,
Сніжинок лагідний політ.
* *
*
Як правду побачиш ти,
Коли очі закриті твої,
Коли кров у вухах шумить,
Коли серце заснуло і спить,
Коли в жилах твоїх , мов отрута,
Розливається пісня сумна,
Така гарна, хоча й призабута,
Така ж древня, як вічна весна.
І відкриєш ти очі в тумані,
Наче серце відкриєш своє,
Бачиш темного місяця грані,
Й смерть тобі вже долоню дає.
* *
*
Немає спину й вибору нема,
Нема ні правди, ні брехні немає,
І годі щось казати, все дарма,
Коли кохання у очах палає,
Коли у грудях серце, мов пташа
У клітці золотій – все б’ється, б’ється…
Мчить до голубки голуба душа,
І утекти ніяк їй не вдається.
Це й благовісник і усе підряд:
Це сльози, й горе, й посмішки щасливі,
І радість , мрія, і колючий град,
Потужний грім, і урагани в гніві.
Це і добро, і зло, і так, і ні,
І може, і не може, і можливо
В любові є і крила чарівні,
І очі є –лукаві і зрадливі.
* *
*
Або перемогти, або померти,
Побачивши, як друг кинджал у груди
Устромить й кров поллється через вінця.
Ту зраду не забути й після смерті.
А потім – небо, ангели співають,
І співом тим своїм лікують душу;
Чи пекло чорне, де чорти гуляють
Й глумляться, коли страждання душать.
Чи був ти воїном, чи просто селянином,
Чи мав сім’ю, а чи один зостався
А от побачив ту страшну картину,
Якої все життя своє боявся.
Ти мусиш знать закон земного роду:
За все, що ти зробив, треба платити.
Якою б на була чия природа,
У цьому світі чесно мусим жити.
* *
*
І сонце золотисте,
І небо мармурове,
Будинки так далеко,
Неначе іграшкові.
І вітер – друг мій вірний,
І почуття свободи…
Усе це рідне, миле
І втішне для народу.
Дахи такі похмурі,
А хмари ніжно-білі,
А люди під дахами
Якісь закостенілі.
*
Вся влада у Володаря небес,
І смертні ми – нічого тут не вдіємо,
Лиш можемо знімати з себе стрес
Й надіємось, що душу ще омиємо.
* *
*
У шелесті дібров
Я чую голос долі,
Вона мене веде
У вічності туман,
Я хочу в ті світи,
Забуті поневолі,
Де над людьми панує
Безмежний океан.
Немає місця злу
У тих світах чарівних,
Де є лише печаль
Глибока та густа,
Оплакують там світ,
В якім немає вільних,
Той світ, в якім панує
Безмежна ворожда.
ТАРАСОВА ЗОРЯ
Сплять поля, сплять луги,
Сплять засмучені гори,
Сплять ліси, сплять степи,
Сплять минулі роки ,
Лиш народжений син
Із ярма, із неволі,
Тільки він, сам один –
Той, хто збудить віки.
Вітер полем гуля
По бадиллю, між квітів,
Він не відає зла,
Він не знає й добра .
Та як геній родивсь,
Вітер нам, своїм дітям,
Вістку добру приніс –
Україна жива.
Як митець народивсь,
Зірка в небі палала.
То талант пробудивсь –
Й пісня вільною стала.
СПАСИБІ ВАМ ЗА ПЕРЕМОГУ
Ми вдячні вам за перемогу,
За віру в сонячне життя,
Це ж ви проклали нам дорогу
У світле, мирне майбуття.
Жорстокість, крові ріки, горе
Серця розбили назавжди.
Печалі та тривоги море
І стогін : « Сину, не ходи».
Налякані, тремтячі люди
І душ пропащих тисячі.
Ніхто ніколи не забуде,
Як діти плакали вночі.
Неначе до хреста прибиті…
Молитви, повні каяття…
Чи ще боротись в цьому світі,
Чи каменем – у забуття?
Ви повернули нам свободу,
Кажу я зараз без прикрас,
Серця вкраїнського народу
Безмежно вдячні повсякчас
За небо синє, лазурове
І радості чудову мить,
За розмаїття веселкове
І пісню, що в душі бринить.
За волю, правду і надію
Ви йшли на смерть за нас усіх
І пронесли у грудях мрію
Про мир й вітчизну у красі.
Ви вгамували біль, тривогу,
Подарували людям світ
Спасибі вам за перемогу,
Вас не забудуть сотні літ.
* *
*
Пожухло листя. Пожовтіли клени.
І дощик тихо-мирно моросить.
Красиво все, хоча і не зелене.
А вулиця моя неначе спить.
Так хочеться під ковдрою зостатись
І цінувати кожну-кожну мить.
Так хочеться читати і сміятись,
І взяти чаю – рученьки зігріть.
* *
*
Я загубила віру у лісах,
В полях, в туманах, в зорях, у билинах,
Мій старовинний незбагненний страх –
Забуть назавжди, хто я є, і згинуть.
Цілющих слів моє серденько жде,
Печаль не можу висловить віршами.
Мабуть, мене якась мара веде,
І стану я навік твоїми снами.
Блукати буду тінню між тіней,
Трояндою я виросту між квітів,
Забуду всіх отих лихих людей,
Бо двері в світ живих мені закриті.
* *
*
Заснула я і бачу уві сні
Все те, що не сприймаю наяву.
І сумно, бо світи такі страшні,
І навіть той, в якому я живу.
Дарма, що сонця тут не бачать вік,
Дарма, що вечір перейшов у вічність,
Що так минає день й за роком рік –
Я просто запалю яскраву свічку.
* *
*
Хто нашіптує слова
В темряві глухої ночі,
В тій, в якій не бачать очі,
Не сприймає голова?
Хто краде мої думки?
Чом душі моєї двері
Ось відкриті на папері
І складаються в рядки?
Чом вірші мої складні,
Наче фрази на івриті,
Чи прості, як ликом шиті? –
Це ввижається мені?
Чом багато так питань?
І де відповідь шукати?
Чи багато ще чекати
Нерозгаданих завдань?
Може, душу відпустить
Чи тримати біля себе?
Може, благодать із неба
Треба серцем заслужить?
* *
*
Таке цікаве місце – кладовище!
Живуть тут пам’ять, фото і хрести
На пагорбах – ось там, і вище, й нижче,
Й не має тут і тіні ворожди.
Літають тут і душі неспокійні –
Убивці й жертви, молоді й старі,
І кожен з них лишивсь назавжди вірним
Цій церквою освіченій землі.
Красиво я описую це місце,
Та горе тут блукає між хрестів.
Вхід в потойбіччя закрива завіса,
А плач людський за вітром полетів.
* *
*
Слова, слова, слова, слова…
Шевченкова чарівна мова,
Вона показує дива
І Україну калинову.
Думки, думки, думки, думки…
Любов і віра, і кохання.
Це все – Тарасові рядки,
Це все – наш заклик до єднання.
* *
*
І все мине, і все колись забудеться,
Не лишиться ні спогадів, ні слів.
Бажання, мабуть, теж твої не збудуться,
Та не згадаєш ти, чого хотів.
І будеш жить, і буде снитись воленька,
Якої ти, мабуть, не заслужив.
Чому, скажи, така жорстока доленька?
Невже ж ти, любий мій, нечесно жив.
Їй все одно, який ти був: чи праведний,
Чи просто погань з холодом в очах.
Бажання в неї теж якесь неправильне –
Щоб ти без неї, голубе, зачах.
ДІДОВІ
Крилатий розум, крила за плечима,
Виписуєш думками вітражі.
Сидиш на кручі, бачиш, мов вітрила,
Обвітрені церковні вітражі.
Думки між зірок, серце на Вкраїні,
Душа живе піснями солов’їв.
Ти бачиш особливе щось в людині
І музику записуєш вітрів.
Ти роздививсь талант в мені, дитині,
Так вдячна не була б я й королю,
І зараз у оцій простій хатині
Кажу тобі, що я тебе люблю.
КОЛЯДКА
Колядую-колядую вам на віру,
Колядую-колядую вам на вдачу.
Ой щоб ви були здорові,
Дай вам, Бог, добра й любові,
І хай успіх лине з вами на додачу.
Колядую-колядую вам на долю,
Колядую-колядую вам на весну.
Ой щоб ви були щасливі,
Дай Бог жита вашій ниві,
Щоб вам радості врожаю та й принесли.
Колядую-колядую вам на радість,
Колядую-колядую вам на втіху.
Ой щоб ви були багаті,
Чим багаті, тим і раді,
І нехай вас обминає всяке лихо.
* * *
Красный лак на твоих ногтях,
Твои светлые рваные джинсы,
Пряди алые в волосах,
А в глазах ярко-синие линзы.
Очарован твоей красотой ,
Будто сотен других было мало.
Ты не стала моею мечтой,
Ты моим вдохновеньем стала.
* *
*
Мы просто люди,
Знаю, мы слабы,
Мы просто пляшем
Под этюд судьбы.
Мы будем жить,
Пока жива земля.
Зачем? – вопрос,
Сама не знаю я.
* *
*
Звезды…
Почему они молчат?
Им нечего сказать?
Или не хотят?
А они могли бы
Поведать много тайн,
Но они молчат
Далекие и холодные,
Потому что они –
Звезды.
* *
*
Есть ты, есть я и есть прицел
И миг, растянут на столетье,
И каждой жизни есть предел –
Никто не жил тысячелетье.
Ты цель моя, твоя я цель,
И мы умрем с тобою вместе.
Похоже это на дуэль,
Но нет у мире больше чести.
Нас разделяет лишь стена
Из предрассудков и секретов.
Но разве может скрыть она
Зловещий звон стальных браслетов?
Но мы друг другу не враги,
Мы лишь партнеры по несчастью.
Убить не можешь? Так солги,
Ведь мы различны лишь отчасти.
Когда услышишь зов господ,
Пускай мне прямо в сердце пулю.
За мною армия придет,
Хозяев участь не минует.
* *
*
Сплетение мыслей
В лавровый венец.
Хочу я очнуться,
Но вот он – конец.
И я королева
В своей голове.
Корона из листьев,
Лежавших в траве.
Зачем время трачу,
На звезды смотрю?
Ни грамма не значу,
Так лучше посплю.
Но солнце восходит
И поздно скучать,
Из вашей гробницы
Я буду вещать.
* *
*
Ах, если бы ми могли
Вернуть время вспять…
Что-то исправить,
Что-то принять.
Ах, если бы мы могли
Жить, как хотим,
Верить, что вместе
Мы зло победим.
Ах, если бы мы могли
Солнце затмить,
Врагов опалять,
А любимым светить.
Но мы не способны
Подняться с колен,
Сражаться с судьбою
И брать ее в плен.
Ведь мы просто люди
На бренной земле,
Мы можем лишь думать
О зле и добре.
* *
*
Ты открой мне секрет, если можешь,
Знаешь ведь – никому не скажу,
Это, кажется, будет похоже,
Будто ворона в клетке держу.
Подари мне прелестную тайну,
Что тобою хранима была,
Ночью темной, красивой, хрустальной,
Что тебя чуть с ума не свела.
Приоткрой мне тихонечко дверцу,
Ключик крохотный ты подбери
И свое ошалелое сердце
Ты мне в свете луны подари.
Положу я его в табакерку
Возле ряда разбитых сердец…
Ведь отдать свой секрет лицемерке
Может только несчастный глупец.
* *
*
Быть пустой, как какая-то кукла,
Оказаться в ловушке, в неволе
И забиться испуганно в угол.
Ты боишься привыкнуть к оковам,
Стать плененной своим же сознаньем,
В жутковатый момент вдруг очнуться
Беспощадным и злобным созданьем.
Притворяться обычной девчонкой,
Недалекой такой, примитивной
И вынашивать мысли в головке:
«Я пытаюсь быть храброй и сильной!»
А еще ты боишься бояться,
Дрожь пронзает, как только представишь.
Ты безумно боишься сломаться…
Но не бойся – ты не проиграешь.
Знай, ты можешь прорваться сквозь ужас,
Что, как кокон, тебя оплетает.
Храбрость – то, что тебе очень нужно,
То, чего тебе так не хватает.
* *
*
Ночь нам дана для мира в этом мире,
Когда стихают все людские речи,
Когда мы забываем всех кумиров,
Ложится шаль из звезд земле на плечи.
Когда луна холодным тихим взглядом
Взирает с высоты своей небесной,
Пустыням всем она сулит прохладу,
С последних сил пытаясь быть полезной.
И Млечный путь спешит в свою обитель,
Венера правит небом вместе с Марсом,
А Скорпион как тихий мирный житель
Не хочет дел иметь с планетным фарсом.
Но снова день, и снова эти войны
Под солнцем ярким, красотой вселенной.
И что нам делать средь кровавой бойни?
Молиться лишь, чтоб смерть была мгновенной.
* *
*
Ученье для сильных . Я слабый, увы.
Мой ум неспособен колоть эти цифры,
Он лишь со словами работать привык,
Сплетать их в узоры с помощью рифмы.
В спираль завивать и крутить колесом,
Дома из них строить, аллеи, проспекты,
Венчать, украшая лавровым венком
Забытую музыку ливня и ветра.
* *
*
Звезды невольные.
Они темны, как ночь ,
Но свет берут взаймы.
Они притворные,
Они кричат нам: «Прочь!»
Но не уходим мы.
*
Жестокий, жестокий, жестокий наш мир –
И войны, и злоба, убийства и смерть.
Лишь катится в вечность молчанья эфир,
И выбор есть: жить иль за жизнь умереть.
* *
*
Город молчит
В свете фар и огней,
В сигналах машин,
В огнях фонарей.
«Город кричит», –
Скажешь ты мне.
Это не так –
Он погряз в тишине.
* *
*
Ловец снов, ты поймай мой призрак
И держи его при себе.
Не отдай, о, прошу, на милость
Мимолетной девице-судьбе.
Заплутает он пусть в твоих перьях.
Пусть погрузится в вещий сон,
Хоть на чуточку, но поверит,
Что душою еще наделён.
* *
*
Не можешь нарушить обет,
Не в силах ты больше кричать.
Какой же оставишь ты след?
Неужто же краше молчать?
Ведь сотни таких же, как ты,
Молчат, словно рыбы, в плену,
Глаза их пустынно-пусты,
Бессильно глядят на войну.
Война в их душе все горит,
Но свет их сердец уж погас.
И совесть давно уже спит…
Но время настало – сейчас!
* *
*
Грань так тонка,
Что сложно не увидеть,
Какие ужасы творятся
Там. Не мне
Судить об ужасе,
Боюсь тебя обидеть,
Тогда фальшивой
Стану я вдвойне.
ЭХО ОТ ПРОЧИТАННОГО
* *
*
Безмолвный дом секретами окутан,
Оброс плющом за многие лета,
Внутри – неужто лабиринт? – запутан,
История ведь тоже непроста.
Тринадцать сказок сочинила Вида,
Притом оберегая и храня
Печальные секреты Анджелфилда,
Но смерть пришла и треснула броня.
Две девочки-близняшки, словно куклы,
Одна из них – чудовище внутри.
Вторая говорит: «Сестра, смотри –
На улице погасли фонари!»…
Конец таков: Пожар. Огонь и дым.
Спасла не ту?
Живи теперь не с тою,
Которую считала ты сестрою.
По мотивам: Диана Сеттерфилд, « Тринадцатая сказка».
БУМАЖНЫЕ СТРАХИ БУМАЖНОЙ ДЕВОЧКИ
Все в мире моем называю бумажным:
Дома и людей, города и моря.
И все, как бумага, сдается не важным,
И мысли приходят: «Я здесь может зря».
Бумажные люди живут , вспоминая
Бумажных людей под покровом ночи
А сердце мое, как птенец, замирает –
В бумажных лесах потеряло ключи.
И как же теперь мне из этого мира
Сбежать в мир реальный? Эй, Кью, подскажи!
С бумажным врагом и бумажным кумиром
Боюсь, не смогу я всю жизнь здесь прожить.
Нет, я не хочу быть бумажной девчонкой
И вжиться в такую личину. Меня
Мысль больно тревожит: « Я стану одной из
Бумажных людей, что боятся огня».
По мотивам: Джон Грин, «Бумажные города».
* *
*
Борьбу за жизнь вела она отчаянно,
А он уж битву выиграл давно,
И как-то встретились они случайно,
Иисуса сердце вместе их свело.
История о горести утраты,
В которой только звезды виноваты.
По мотивам : Джон Грин, « Виноваты звезды»
Возрождение революции
Они ее сломили ,
Но им не победить,
Ничто не помешает
Мятеж ей возродить.
Вновь пламя возродится,
Вновь Сойка запоет,
И власть капитолийцев
В забвение уйдет.
Сьюзен Коллинз , « Голодные игры».
Пересказ в стихах
Китнисс. Трибут. Игры.
Хлеб. Одуванчик. Уголь.
С дерева, ну же, спрыгни,
Тут без воды трудно.
Гейл. Ловушки. Охота.
Папа. Кошмар в шахтах.
Руту убил кто-то.
Вам не дожить до завтра.
Лук. Катон. Переродки.
Ножики, ножики – Мирта.
Кого ты увидишь в сводке?
Господи, хотя бы не Пита!
Жажда. Туман. Джунгли.
Мэгз. Обезьяны. Джоанна.
Сердце колотится шумно.
Ну, хоть стучит, правда?
Символ. Восстание. Сойка.
Что ж, последние Игры.
Тигрис. Столица. Бойня.
Милая Прим. И Финик.
По мотивам: «Голодные игры» Сьюзен Коллинз
* *
*
Злови мені зірку,
Дістань її з неба,
Одну, особливу,
А інших не треба.
Хай місяць відпустить
Її на хвилинку –
Я просто побачу
Свою половинку.
З небес я упала,
Тепер же страждаю,
Не можу піднятись,
Тебе я благаю.
Дістань мені зірку
Хоча б на хвилинку.
Мою особливу,
Мою половинку.
* *
*
Блестит игла в флуоресцентном свете,
Бутылка пива выпита до дна.
И ты один на вражеской планете,
И горя ты познал уже сполна.
Давай, колись, тебе ведь не впервые
Сумбурно, громко плыть в страну мечты.
Подсядут точно только лишь другие,
Останешься навеки трезвым ты…
…И через месяц паренька выносят
Из дома, из квартиры № 5.
Теперь он навсегда от них свободен,
От средств, что заставляли рисовать.
* *
*
Не вижу разницы я больше между нами,
Твой свет чудесный скрасил мою тьму.
На свет смотрю твоими я глазами,
Твоей и жизнью я теперь живу.
Моя тоска по миру отступила,
Во мраке я стезю свою нашёл
И вечность мою скуку поглотила –
Дорогу, по которой я пришёл
К тебе, к себе, ведь был я изувечен,
Теперь здоров и вот моя судьба.
Спасибо, друг, ведь с первой нашей встречи
С тобою непрерывная борьба.
По мотивам «Бойцовский клуб» Чак Паланик
* *
*
Твой диагноз неизлечим,
Навсегда и навечно с тобою.
Мы так много о многом молчим,
Что теперь мы с тобою изгои.
Твой диагноз таков – свет души,
Как маяк он в ночных океанах.
Глотай воздух всё чаще дыши,
А не то – ты растаешь в туманах.
Твоё сердце стучит и стучит,
Равномерно и без перебоев.
А твой разум… Твой разум молчит,
Скоро станешь моею сестрою.
Подарю тебе место в аду,
Подарю тебе трон и корону.
За тобою уже я иду.
Ну а ты… На краю ты вагона.
СКАЖИ МНЕ, АЛЯСКА
Ты имя себе выбирала
Смотря на огромную карту.
Курила, читала, бухала
И Майлза сводила с ума ты.
Была ты умнее, чем люди,
Космичной, почти нереальной.
Но звёзды таких вот не любят
И стала ты тенью, но тайной…
Они по тебе так страдали,
Ведь стала ты солнцем их неба.
Они ведь так много не знали,
Лишь крошки от целого хлеба.
Смеёшься, рыдаешь – отчаянно,
Как будто высот перепады.
Скажи мне, Аляска, случайно?
Иль мысли во всём виноваты?
|
у Вас 
1
