До волі поема
Гарцюють рідну землю пси - чужинці,
Дівчаток наших дарують на гостинці.
Пани вельможні,шляхтичі всесильні,
На білім аркуші,мов плями ті чорнильні.
З країни милої орда кепкує,
Знімає шкіру із людей,жирує.
Побита стогне Україна,
Гукає месника,гукає сина.
Дніпрові сльози скапують у море
Червоні, хвилями пливуть човни,на веслах горе.
Людська ненависть клекотала
І повставала і повставала.
Горіли ляхи,ксьондзи,їх маєтки,
Валялися розбиті статуетки,
Корчми шкварчали з ними і євреї,
Урвались їм безчесні привілеї.
З вогню постав Семен Палій
Й відкрито виступив на бій.
--Доволі,козаки,сякатись по куткам
Ідемо битись з ворогами сам на сам.
Вогні жертовні я богам палю,
Хрещуся кулаком,а шаблею молюсь.
Святі оцінять вічне прагнення до волі,
В землі прадідівській коріння наше, долі.
Вперед на біснуватих кровожер,
Тримайся зайдо-люцифер.
Мов бджоли загули селяни,
Полки батрачі і міщани
Всі за Семеном,з ним на бій
Прийшла година для рішучих дій.
Через яри,узлісся,балки і долини,
Попід кущем зарослої калини
Старий та хитрий лис чимчикував,
За ніч де тільки він не побував.
Але не ті стежки йому зоріли,
Не там вози палахкотіли,
Мушкети порохом *плювались*
Біг лис і все йому здавалось,
Ось-ось наступить ждана мить
І він, нарешті,до фортеці добіжить,
А там,якщо,бач,пощастить
Він птахом понад нею пролетить
І все побачить,все уздріє
Чи браму відчинити він зуміє,
Щоби зненацька вибити вояк?
От тільки як? От тільки як?
Поки він мріяв уже й фортеця
Білоцерківською,що зветься.
Ще трішки ближче,ще чуток,
Що за мара,що за клубок
На лиса котиться стрілою?
Удар. Принишк рудий від болю.
Отямивсь ледве і в очах
Скажений хорт кусав його ,гарчав…
Думка одна витала в голові:
*Доки не випустив крові
Тікать чим дуж від смерті треба…*
Перетворивсь на ворона і в небо.
А хорт зубами клацнув,лиш пір*їна
Упала до собачого коліна.
Він лапою притис її щосили,
А птах і зорі в невідомість полетіли.
На правім березі Дніпра,
Як від циганського шатра
Ворожа тінь повсюдно підкрадалась
Козацьке військо розчавить збиралась.
І вийшло б так,якби не заковика
Вітчизни воля не обласкана,а дика
Їх била,мордувала без жалю
--На вас усіх я віділлю
Свою ненависть ,юродиві,
Заброди,завойовники сопливі.
Вам України ласий шмат,--
А далі мат,міцніший від гармат.
--Свята земля під нами,чуєш ,ляше,
Мій кожен воїн тут поляже,
Але не дасть її зганьбити,
Ми будем вас,як псів скажених бити.
Шаблюка здійнялась над головою.
Ввесь люд за Палієм стоїть горою.
--На бій,на бій,--лунає всюди,
--знущань вже досить, в нас розбиті груди,
Та серце вирвати,ось бачив, не дамо,
Потрібно буде,то на поміч позвемо
Богів прадавніх,що над нами
Чумацьким шляхом дибають волами.
Вони все знають,бачать,чують,
Сміються з нами і сумують.
Тримайтеся католики – дурману сімено
Зітрухло у землі давно воно.
Ми не дамо йому ніколи прорости.
О,Господи прости.
Вогонь повсюди,вибухи,прокльони,
Трава згоріла,довжелезні гони
Смердіть залишились навічно в них
вбієнні. Туманом стогін серед живих…
І знову брязкіт шабель,передзвін,
Славути хвилями лунає дзвін.
Не за горами -- ляшенькам хана,
І Україна буде ,як весна.
Ніч цілувала закохано вечір,
Обіймала його за плечі.
Хмари ховались за місяця тин
Сиві та вицвілі,ніби полин.
А небо пахло зорями
Понад просторами,понад просторами.
Ватру роздмухував вітер чужий,
Колючий ,пронизливий,приземлено – злий.
Біля фортеці,біля воріт
Заєць вистрибував,грався ,мов кіт.
Пищав щось по-своєму голосно так,
Ніби комусь подавав якийсь знак.
Раптом ворота рипнули трішки,
В листі пожовклім шелеснули ніжки,
Клацнули зуби,піна від люті,
Заєць ховався в нічній каламуті.
Біг стрімголов з гори і на гору,
Лиш би втекти,сховатись у нору.
Хорт же повіривши в цю простоту,
Ще трішки й вхопив би його на льоту.
Страхополох зупинивсь. Під дерево став,
А хорт необачний в барлогу упав.
Доноси птахом летіли від Дніпра
І до Голіцина і до Петра
На Палія від гетьмана Мазепи,
Не міг тримать його він біля себе.
*Згноїть Семена було б то діло,
Без нього жить і затишно і сміло.
За неосвіченим народ в огонь і в воду…
Мене ж бо кинуть через пень-колоду.
Не допущу такого я нахабства,
Не випущу нікого з свого рабства.
Мені повірить цар святійший,
Я в нього підлабузник наймиліший.
Скажу до шведів він податись хоче,
А вам ,лиш голову морочить.
Що нібито під дужим руським військом
Ходити буде,мов хортяка свійський.
Чужими я руками жар згребу –
Його ж на вогнище чи на вербу.
Аби у мене не плутавсь під ногами
Такі як він не можуть буть панами
Та ще й на гетьманство претендувать.
Таких карать, карать, карать!*
І випала нагода. Мазепа радо
Зустрів звитяжця мило і багато,
А потім хитро,як умів
Роззброїтись звелів.
І знов Петрові звістка лине:
*Закованим в кайдани цар зустріне
Семена Палія – ворожого дядину,
Який в лиху для всіх годину
Хотів без бою шведам здатись,
Щоб ласкою чужинців скористатись
І вже на їхнім боці ватажком
Складати руських воїнів стіжком.*
На царськім допиті ніхто і слухати не смів,
Що той полковник їм сказать хотів.
В сніги його, в мороз, у зиму люту
Хворобами від голоду окуту.
Та козарлюги не зламав ніхто мети –
Веди до волі нас Палій ,веди.
Для гетьманського ж росту низька вже стеля.
Мазепа став величним наче скеля.
*Віднині нема мені заміни,ні!
Полтавська битва – совість у вогні…
Ой доле,доле,доле,
Котилося перекотиполе,
Сіном кошеним ,луговим,
Сонцем паленим,запашним.
Котилося,сміялося,
Із чубатим вітром гралося.
Достигало,віялось,
По всій землі сіялось.
В полі чистім заблукало,
Бо доріженьки не знало.
Дибуляло в різні боки,
Віддавало власні соки
З поля в гай,тоді в діброву,
Торуючи стежку нову.
Та розгнівавсь бог вітрів
І його в непотріб змів.
Вдарило об скелю,об німе каміння,
Холодом повіяло,наче од склепіння.
Скеля та висока хмару зачепила
І Перуна сонного з дуру розлютила.
Стріли-блискавиці довершили справу
І каменя не лишилось,коли Бог ударив.
Розлетілась груда сіра,впала в чужім краї
Виють тепер на ній хортів диких зграї.
Значать територію між життям і вічністю,
Сопуть по-собачому в злості та із підлістю.
Їм би сонця крихітку та кусочок неба
І життя наладилось ,все було б як треба.
Котилося перекотиполе по чистому полю
Шукаючи загублену поганцями волю.
Залунала пісня…
Залунала пісня дзвінко,
*чайки*хвилі здійняли.
Прощавай,кохана жінко,
козаки,мов соколи.
Їх і вітер не зупине,
а ні хвиль крутих стіна,
якщо ворог виклик кине--
стережись і сатана.
Бо хіба життя там буде,
де неволя сітку тче,
бо хіба ж побачать люди
совість в темені ночей.
За державу й долю власну
йдуть на чати козаки.
Для них сонце не погасне,
слава йтиме у віки.
Душа клекотить від неправди
Душа клекотить від неправди,
А тіло спить.
Відпрацьовує влада заморські гранди
І про райське життя тріпотить.
Реальність стріляє в серце,
Мо' в сусідове ,не в моє,
А може усе минеться
І темрява очі не заснує?
Гадала циганка на картах,
На гущі кавовій теж.
Нація йде у смарагдах
У зоряне небо без меж.
Сон гіпнотичний розвійся,
Прозріть, незрячі,прозріть.
Народе, влади не бійся
Вона повинна замість тебе скніть.
Помилка природи – продажня еліта,
Не має ідеї,моралі,все прах.
Проснись Україно,бо будеш бездітна
І не потрібна,ходить по світах.
Чорнобривці-- мої українці
Чорнобривці--мої українці,
Божі квіти з забутих часів.
В нас отрути налито по вінця,
щоб дух волі повік онімів.
Ми затоптані в зраді й огуді
і віднесені вітром життя,--
призабули,мабуть,що ми--люди
й філософія є в нас своя.
Та куди б не припали,там знову
ми із зерня свого ростимо,
На Купала,на свято Покрови
Ворогам всім на зло цвітемо!
Не лякає мороз нас осінній,
І не вимиють зливи рясні
Прикорінене наше насіння
На своїй благодатній землі.
Чорнобривці--мої українці,
Божі квіти з забутих часів,--
Зацвітайте,зимі не коріться,
щоб наш голос криштально дзвенів.
Гей, козаки! Нумо,браття!
Вип*єм келихи до дна,
Бо жива ще Україна--
Наша вільна сторона!
Віють вітри,виють в полі,
Їх і біс не дожене.
Лиш в козацькому застоллі
Бог усіх нас береже.
Йдуть дощі,рясніють грози,
Перешкоди їм нема...
Є й крізь пекло перевози--
Пита чарка недарма.
Їх негоди не злякають:
Вітер лютий,буревій,
А вони коней сідлають
І за волю йдуть на бій.
Виють вітри,віють в лузі,
Та козак їх дожене...
Вип*єм, браття,вип*єм друзі--
Бог усіх нас береже!
та
у Вас 
0
