1. КОЧУБЕЇВНА

КОЧУБЕЇВНА Драматична поема (майже роман у віршах))) ДІЙОВІ ОСОБИ Кобзар Мазепа (Іван Степанович )– Гетьман України Марія – донька Кочубея, похресниця Гетьмана Мазепи (історично її звали Мотроною) Кочубей (Василь Леонтійович) – генеральний суддя при Гетьманові Мазепі Кочубеїха (Любов Федорівна) –дружина генерального судді Черниця Дем`ян – довірений слуга Гетьмана Мазепи
Мелашка - дівчина-служниця Гетьмана
Кума – молодиця Дівка – служниця в господі Кочубеїв Осінній Сум – дівчинка років 6-ти Орлик (Пилип) – генеральний писар Гетьмана Мазепи Козацькі старшини, їхні дружини, доньки і сини Свати ЗАСПІВ Кобзар Так нІмо й одзвучиш, моя Маріє, І пропадЕш безслідно, як роса? По Україні жито половІє, Немов твоя розплетена коса. В печалі, в горі – чиста, як Мадонна! Промов, пролийся словом і сльозою! По всіх церквах весільні вдарять дзвони І обвінчають Мудрість із Красою. Заплач, Маріє. Не мовчи, як бранка. За триста літ – доволі німотИни! Немов твоя дівОцька вишиванка, Хрестами вишита недоля України. Хрести й хрести. Неволя і наруга. Осклизлі душі, мов каміння в склепі. Тре по кістках затягнута попруга, Що надто тісною здалась була Мазепі. Понад Бендерами – туди й відтіль лелеки. І мов хоругви! їх тріпочуть крила, Лиш межи скель замріє іздалека Знеславлена Мазепина могила. Забута. Наче віспою, вітрами Довкруж подзьобані камінні валуни – Останньої Іванової драми Безмовні свідки і сповідники вони. ...Тут прах Мазепи, як у кам`яниці, Довічний скит невИгойного болю. Хоч укрунув Петрової в`язниці, Та не минув скорботну чашу Долі. Зотлілий прах останньої надії. Об скелі розбиваються роки. А по Вкраїні – жито половіє! Цвітуть волошки, наче кісникИ! А вітер плаче, мовби хліба просить, В Дунай з могили спокій виміта. ...І кучерявить жито, наче коси, Коли Марія косу розпліта... Встає Мазепа й дивиться додому – Та нездоланне море забуття! Із України Гетьману старому Ганьбу приносять хвилі, як сміття. Мазепа А по Вкраїні жито половіє... Невідсподіваний, невіднайденний раю! Моя Украйно! О, моя Маріє! мріє... Вже триста літ тут страдницьки вмираю. Вже триста літ не знаю супокою, Немов колодник, відбувати мушу, Доки імперія кривавою рукою Вичавлює з ПраматерИзни душу… Кобзар Біда Вкраїни серце Йвану крає. Невиплачені гетьманські борги Небіжку-душу в рай не одпускають. Сміються осоружні вороги Над переможеним і зганьбленим ГетьмАном. І після смерті йому спокою нема – Бо лиш як вивільнить Вкраїну із ярма, То до Коша небесного пристане. А Йван хотів би вже хутчій до раю, бо там його Марія виглядає... Картина перша ЗУСТРІЧ (завтра буде...)