2. КОЧУБЕЇВНА (ява перша) ЗУСТРІЧ

ява перша ЗУСТРІЧ (За шість миль од Бендер. У безодні неба – жовтий місяць уповні. Повівом доносить ледь відчутний аромат бузку – то з далекої України. Високий скелястий мертвий берег. Розкрита могила. На чорному камені сидить Гетьман Мазепа. Він у походному вбранні, при боці має шаблю. Простоволосий. Гетьман у глибокій зажурі. Наразі місяць вибухає яскравим світлом. Довгий срібний промінь відділяється і лине через густо-синій нічний простір, врешті сягає берега.
Перед Гетьманом сяє пасмо туману. Потривожений вітром, туман починає гойдатися, переливатися барвами, кипіти. За якусь мить з туману проступає прозорий силует.
Промінь поволі гасне, силует набуває реальних обрисів -- це Марія. І вже видно, що це молода тендітна дівчина, довгі русяві коси розпущені. В правиці у неї – квітка білої лілеї). Марія ...Дума пекуча як рана. Голову сиву схилив. Гетьмане! Любче! Іване! В чім? Перед ким завинив? Лицар зрадливої мрії, Бранцем діставсь чужині. Гетьмане! серце Марії Не піддається брехні. І проклинають руїни Того, на міднім коні,-- Гетьмане! серце Вкраїни Не піддається брехні. Виссали кров суховії, Славу свою пережив, - Крім України й Марії, Ким ти іще дорожив? Гетьмане, любче, Іване, Чуєш Марію свою? ЗцІлю невИгойні рани Травами в райськім гаю. Линьмо! Забудь ці обмани. Все там проститься тобі. Бачиш – цілують кайдани Ниці нащадки рабів. Знову забули про Бога – Ідолам точать хвалу. Воля нікчемна й убога Завжди веде в кабалу. Слава? Яка вже там слава?! Славлять кайдани і пута! Рабство в серцях, як отрута... Йване, завіщо спокута? Гнути, як наймичка, спину Звикла твоя Україна. Мазепа Маріє! Серденько, зигзице... Маріє, ластівко моя... Моя голубко, лебедице, -- То ти?.. Маріє, літ без ліку Оплакую твої сліди. – Я втратив все. За раз. Навіки. Старого Гетьмана суди... Марія Іване, суд – то гріх од Бога, Бо Він Єдиний - Судія. Тобі ж перед лицем Святого Заступницею буду я. Нехай осудить, хто не знає, Як ти душею вболівав За волю й честь свойого краю, Що ОтчинОю називав. ...Якби-то всі твої брати ПрОтив Москви, тоді як ти, Відважились були піти – Цвіла б як рай! а так он гине Убога наша Україна. Петрова бранка блідолиця – Небога, б`ється, наче птиця, Що мусить на всі боки світу, Здійнявшись, зопалу летіти. Ти й сам, Іване, як та птиця... Царю Петрові для годиться, Для виду вірно слугував: Тебе народ тихенько кляв, Бо підданство, образи й болі Твоїй приписувались волі. В усім народ тебе винив: Вважав, що то з твоєї згоди Петро вкраїнців заярмив – Священні потоптав свободи. …Що землі забирав під замки, Бо ти тримавсь московськой клямки. А ти – я знала ще дитям – Носив у серці таємницю: Звільнить з московської темниці Свою Украйну... Мазепа Маріє, облишмо, серце... Те життя Минулося без вороття... Єдине лиш – твої красИ, Як істина на всі часи. Це те, що вічне, Це од Бога... Марія Не мав ти, Йване, допомоги – Твої старшини, наче пси, До дармівщини вельми ласі: Яка там воля! – лиш ковбаси Їм снилися... без всяких прав Їх цар за їхнє ж купував. Мазепа (вказує кудись у простір неба і сам вельми подивований) Маріє, Ти мені прости... Неоддалік зібрались хмари І нАвіч почали рости... Дивись-но, що то за хрести?.. Будівлі... шлях... ріка... сади... Це місто! леле, як з води!.. Ти чуєш – біля церкви дзвін тремтить – Тобі цей дзвін знайомий?!. Пропав... чи видалось мені?.. Та ні! Ти чуєш – знову! знову! Маріє, -- то… в БатуринІ! (…з яких глибин цей спомин лине...) Батурин... без цвіте... хрестини... У небі, глянь, як у воді, Двір генерального судді... А ондечки ж і ваша хата... Василь... Маріє, бачиш тата?.. Сусіди, родичі, двірня – Немов квасолі у горня, Людей набилось в двір багато... Іще б, у Кочубеїв – свято: На схилі спільного життя Послала доля їм дитя. Щоправда, сподівались сина. Та слава Богу й за дочку. Щоб мала щастя на віку, Звістує дзвін її хрестини... Марія (заворожено дивиться туди ж) А той – при шаблі, на коні?.. (Здається рідним він мені!..) В одежі, золотом розшитій, В окрайці синій з оксамиту, Статечний – хто це? не впізнаю... Мазепа Маріє, горлице моя!.. Їй-Богу, то, здається, я...