Ношу я камінь на душі, І давить, тягне він в безодню, До світла краю, до межі, По струнах серця б’є тривожно…
І меркне сонце у очах: Я не хотів, це ж ненароком, Не Вас як цінність я бажав Відкинуть нерозважним кроком…
Вирують в світі цім думки, Вони – цунамі в життя морі, Й те, що лишили нам батьки – Страшні замети в дикім полі.
Там кожен йшов своїм шляхом І вперто вірив в ідеали, І праведністю і гріхом Долав жорстокості навали.
І билися на кров, на смерть: Не б’ються так і дикі звірі - Це їхній шлях, їх круговерть, - Так добиватись мрії й цілі.
І як мені, кого судить, Як рідні є у кожнім стані, Я - їх породження, їх нить: Якому оку бути в твані?..
Ношу я камінь на душі, Вона ж кричить, волає в простір: "Одне сказати я хотів: Святі усіх полеглих кості"…
| 
у Вас 
0
