Чи світ здурів, чи дурнів більш? Чи ми такі тепер?
Іван пригоду вдома мав. Заледве сам не стерп.
Зустрів Петра, питав його про діток і сім’ю.
Згадав і те, що з ним було. Історію свою.
- Іду з роботи, - каже він – не дуже то й спішу.
Аж тут сусіда дзвонить враз: в квартирі в тебе шум.
Зірвався я. Бігом туди. Усього аж трясе.
Якісь лихі передчуття. Змішалось дико все.
Сусіда взяв. Крадусь, як звір. По всіх кутках мерщій.
Відкриті двері на балкон. І жодної душі.
Я в кухню, в спальню, за диван. Ну де ж той гад сховавсь?
У шафі двері як рвону: ану давай вилазь!
А там хлопака огого. Ну зовсім голий тип!
Удвічі мене, певно, більш. Відразу я затих.
Роздер би того хлопа враз. Здоровий, бач, бугай.
На мене глянув, наче бик. Страшний, хоч сам втікай.
- І що, ти так його пустив? Невже простив обох?
А жінка що? Ото карга! Та я б періщив двох!
А що тут дивне? Часто так. Тепер такі жінки.
Коханців треба їм і все. Дожились. Світ гіркий!
Іван зітхнув: - Ти вір- не вір. Тут щось пішло не так.
Не маю жінки й не було. Я зроду холостяк.
| 
та
у Вас 
0
