Ти полетіла в далі

Ти полетіла в далі, ти назавжди пішла,

Серце же не зі сталі, серце, либонь, зі скла,

Хочу пірнути двічі в річку твоїх очей,

Та ті озерні вічі не для усіх людей.

Ти залишила купку вже пожовтілих слів,

Я відпустити руку рідну твою зумів,

Тож намагаюсь вдруге щастя своє звести,

Не повернусь в минуле, тліють старі мости.

Твори в сумній манері, наче їдке тавро,

На не новім папері пише нове перо,

Думка моя тужлива ллє у долоні сліз,

 Тепла солена злива – згадка про твій від’їзд.

 Друзі чомусь і досі сиплять на рани сіль,

Критики скажуть: «Досить, що не роман -  ваніль!»,

Вулиці та узбіччя, як під копірку дні,

Люди, сумні обличчя… Люди, як я, сумні.

Я розпочну спочатку, старт мій тепер новий,

Серце моє в порядку, значить, іще живий,

 Тільки, бува, в печалі гнеться стара імла,

Ти полетіла в далі, ти назавжди пішла.