Час… мчить, летить без упину, Забирає, руйнує, стирає все старе. Залишивши фундамент – маленьку частину Й будує, дарує можливо щось і нове… Пам’ятаєш ті зорі? Наші зорі… Зараз зорепади вже не ті, таких нема Наші почуття виявились краплями в морі Життя… Й забулось, а шкода… До ніг летить пожовкле листя, Підхоплене вітром, ось і все пісня – остання Ми розійшлись піддаючись листопаду По різних дорогах, нажаль без прощання… Як дивно – на зустрічі вже не треба спішити Кожного разу повертатись за забутою парасолею, Але дощеві можливо й сліз не треба лити Все одно йому не змити слова написані долею. Цікаво лише те чому ми нічого не змінили Не могли, або не хотіли вірніше, За течією часу ми просто плили А життя виявилось все ж таки мудріше. Дивившись в твої очі я бачила усе Частинки розуміння лиш не вистачало Проте я вірила, шукала, вдивлялась В небо в твоїх очах, а воно мовчало… Ми чекали розуміння один від одного Проте ми не мали поняття про себе Тому осінній вітер якогось дня прохолодного Своїм подихом відніс мене далеко від тебе… Наші світи пожовклим листям розпорошені Потрібно звикати, поряд вже ніколи не буде тебе І ми загублені у осені Блукаємо у пошуках себе….
Поділіться цією новиною у Фейсбуці або роздрукуйте:
Переглянули твір - 1628 чол.
у Вас # закладок
Автору за твір:
Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 0
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
