Як небагато треба щастя...

Як небагато треба щастя,

Щоб знов хотілося творити,

Маленька мить з тобою в казці

Життя налила колоритом.

Яскрава усмішка дитяча

І досконалий ніжний образ,

Душа титана ледь не плаче,

Бо чує скрізь чарівний голос.

Рудоволоса Афродіта…

Не йму я віри… - Це зі мною?

Я можу знов дощу радіти…

Цілують краплі пеленою…

Запам’ятав і просто марю,

Як перший раз, немов хлопчисько,

Оце так сила, це так чари,

До божевілля надто близько.

От вже розмріявся невдаха,

У неї, мабуть, каталоги…

Таке кохання часто – плаха,

Хоча воно, якраз, від Бога…

Як небагато треба щастя,

Щоб знов хотілося творити:

Торкатись, чути, говорити…

Але немає більш напасті,

Ніж збожеволіти без щастя…