Ти ревнощі свої не відпускай. Вони, як коні, що по степу, біжать і топчуть цей розмай із квітів...Після, лиш скелети.
Душі, що випиті до дна, твоїми хворобливими словами і візерунок щастя обмина- прозоріший стає сльозами.
Думки мої ти не тримай, вони, як звуки що вітрами, колишуть серце...Тож пірнай- в любов солодку із ночами...
|