Так і живемо на різних півкулях раю...
Я тут зимую, складаю сніжинки-миті,
Воду ношу у благенькім небеснім ситі.
Ти як і завжди русалок кадриш на Криті,
Вже лоскотань не боїшся. А я не знаю... Більше не можу, а менше давно не вмію.
Вічна риторика: нащо, відколи, хто ти?
Смішно до болю тебе забувати всоте.
Зерна любові у жорнах життя молоти.
Сили немає та й руки німіють. Мрію Про зорепади, пісні. Мов кришталь, – у друзки,
Ніч розіб’ю і туманом накрию рану.
Вічна ілюзія, феє моя, Моргано,
Легко ламаєш мої божевільні плани:
Жити-чекати. У серці безмежно вузько. Скучила дуже... Ненавиджу Крит і море.
Слухай, коханий, а може таки спочатку?
Біс з ним, навчуся в’язати тобі краватку!
Хтось (ще маленький) тебе буде звати: „Татко”.
Відповідь – в пляшці записка: „Втопився, sorry”.
| 
у Вас 
0
