Смайли
Немов
сліди, ці дивовижні смайли,
Мене
ведуть до тебе в нашу спальню,
Ці
позначки смішні та кольорові –
Це
символи найвищої любові.
Дві
крапочки і дужка чи сніжинка,
Благаю,
завітай хоч на хвилинку,
Бо
всі ці переписки віртуальні
Ховають
щирість у тонкій вуалі.
Набором літер і вночі, й уранці,
Два
серця ще кружлятимуть у танці,
Пиши
мені, коли сидиш в «онлайні»,
Про
почуття, що сонечком осяйні.
Пиши
про літо та рожеві мрії,
Нехай
те sms
мене зігріє,
А
краще не пиши – приходь до мене,
Коли
весна й довкола все зелене.
Нехай
вустами заясніють смайли,
При
зустрічі реальній, не в «онлайні»,
Коли
твої в моїх застигнуть пальці,
А
не з клавіатурою у танці…
Ніч Ні
фрази, ні звуку – сьогодні я буду німим, Не
вірю нікому – слова розчинились, мов дим, І
ніч прошепоче, лишивши мій келих пустим: «Ти
з ним»… Казки
у книжках, як захочеш – лише прочитай, Під
нами земля, бо на небі залишився Рай, Далеко
вже поїзд – і більше його не вертай, Нехай… Вже
маже світанок і, майже, нікого «онлайн», Твої
переписки приховують декілька тайн, Спитаєш
«Ти як?», відповім, допиваючи чай: «I`m fine»… Минуле
за нами, в очах забриніло «тепер», Новішу
тебе зустрічає новий кавалер, Хоча
не сьогодні стрілятиме мій револьвер, Я
вмер… Рука
декларує доволі сумний інцидент, Скоріше
б забути твій голос, твій ніжний фальцет, На
килимі ночі під звуки затертих касет
The
end…
Теплі сни Мені дарують
ніжність теплі сни, Бо там, де наше
«вчора» - там вони, Якщо захочеш –
просто поверни Для нас обох
миттєвості весни. Мені натхнення
часом шлють в листах Рядками слів на не
моїх вустах, Якщо повіриш – я
твій вірний птах, Який летить лише в
твоїх очах. Я знову хочу до
твоїх небес, У милий світ, який
для мене щез, Чуттєвий день чи
тепле «есемес», І я живу, помер,
але воскрес. І у сухій пустелі
розцвіло, Ще й заросло
поламане крило, І, до небес
здіймаючи чоло, Я буду там, де
добре нам було. Туди мене ведуть
солодкі сни, Бо там, де ми
щасливі, там вони, Ти тільки спробуй.
Просто поверни Для двох птахів
безмежність вишини.
Реквієм
Залиш мене без
радості та спокою,
Ще й без очей – ми
ж більше не побачимось,
І кожен сам,
крокуючи широкою,
Знайде новий для
себе пункт призначення.
Втішай мене
фортецею самотності,
Замкни повік – ми ж
більше не зустрінемось,
Даруй мені рядки нової
повісті,
В якій амур нас
пеститиме стрілами.
Або покинь у клубі
«двадцять сьомому»,
Підстрель мене – ми
ж більше не літаємо,
Вкради мій хліб,
змори страшною втомою,
Чи промовчи. Слова
бувають зайвими…
Допий до дна вино
своєї величі,
Ще й кров мою – це
навіть романтичніше,
Життя нових образ
готує безлічі,
Та кожен цвях у
серці – найтрагічніший.
Запам’ятай долоні
переплетені,
Або забудь, бо
спогади – в теорії,
Минає час падіннями
та злетами,
Залишивши сліди лише в
історії…
|