Між "До" і "Опісля"

Скільки раз ми латали стосунки і ме́жі,

що між нами проходили „до" і „опі́сля"?

Та, сьогодні, щось знову незвично бенте́жить

і в душі захлинається зроджена пі́сня.

Затупилися від цього всі леза ножів,

бо доволі ми різали навпіл епохи,

що назустріч летіли, а стрімкі віражі

нас кидали обабіч у чортополохи.

І сьогодні ми знову, немов на кана́ті,

цей місточок хиткий нас розгойдує виссю,

ніби маятник, стрілку штовха цифербла́тну,

ніби вітер-шугайстер викохує тиси,

і так хоче звалити, канат розірвавши,

що поєднує наші світи невгамовні,

всі спектаклі–трагедії щиро зігравши,

ми ідемо на дно у безпаруснім чо́вні…

Поділивши навпіл наші будні та свята,

їх ліпили і клеїли, кожного разу,

коли знову за нами згорали завзято

мости і місточки, рубежі й перелази…

Ми осібно ішли до натхненного „після",

хоч із нотного стану зникали дієзи,

що тонули разом в какофоніях міста,

наче давній Париж під хорал марсельєзи.

В нас багато так „МИ", бо рвемося в обі́йми,

наче два намагнічених тіла коханням,

а при зміні полів, мов дві кулі з обо́йми,

вилітаємо в простір з орбіт обертання…

Загрубіли до шрамів сердечності м’язи

від таких ось стосунків між „до" і „опі́сля",

та, кидаючись в них, ми згораємо разом

під пасажі небес, що стікають… так пі́зно…