Ти не можеш дочекатись, наче свята.
Не кажи – усе всім ясно і без слів,
Зав’язалися вузли – й не розв’язати,
Ти зустрітися з майбутнім не зумів,
Бо не легко відпустити з серця втрати.
Всі сміються, та ховає дружній сміх,
Мов невидима вуаль, гарячі сльози,
З почуттями у дуелях, та чи зміг
Ти безсонню прокричати твердо: «Досить»?
Ти звикаєш до примарності надій,
Бо від тебе вже нічого не залежить,
Та солодка безнадійність щирих мрій,
Не покине, наче взимку клята нежить.
А вона приходить, сяде та мовчить,
Чи говорить щось таке, чого б не знати,
А життя минає швидко, наче мить,
Заховавши кожен план в незримі грати.
Для жалю нема причин – то все пусте,
Наяву рожевих снів ніде немає,
Не чекай – вона сьогодні не прийде,
Ну, а де вона, я й сам уже не знаю.
у Вас 
0
