Відмолю

Коли помре надія, зникнуть сили, Прошепочи лишень моє ім’я У небеса. Як горлиця дбайлива, Злечу до тебе стрімко звідтіля. Розхристану, знесилену від болю, Самотню душу в опіках гріхів Твою я лікуватиму любов’ю, Сповивши серце лагідністю слів. Я ніжністю загою садна долі, Зітерши нею жахи у думках. Спираючись на плечі, ти поволі, Нарешті станеш твердо на ногах. Поїтиму чарівною росою Відвертих сліз, пролитих в молитвАх. І ти зцілишся від того, що скоїв, Блукаючи в загублених світах. Не зможе Бог відмовити проханню! Він зглянеться! Він зрозуміє все! Бо, в гідного жіночого кохання, Іще лишилось у душі святе!