=Легенда про вірну любов =
= ЛЕГЕНДА ПРО ВІРНУ ЛЮБОВ = Кажуть:- Птах не має почуттів! Та даруйте, геть у це не вірю: Відчуваю приязнь і довіру До сестер молодших і братів. Як і ми , допитливі такі ж, Притаманні біль їм і страждання, І вони очікують кохання, Подолавши вирію рубіж. Появився сік лиш на корі, Лиш різьбою вкрилися верхів*я, Приступили дружно до гніздів*я Пара буслів в нашому дворі. Зарум*янить ранок ледь щоку, А вони вже порхають , як бджілки, Тулять – мостять : гілочка до гілки – Аж гніздо й з*явилось на даху. Хоч мені й запрошень не було, Щиро я радів за новосілля, Бачив пристрасть танців на весіллі Та малят , що стали на крило. Очевидцем щастя я їх став: Якось ранком, випрямивши ноги, В честь своєї, певен, перемоги Бусел довго дзьобом леготав. Чи то я , чи разом у блакить Ми здіймались стрімко на світанні… Є іскра в сімейному єднанні – Бо з плачів багаття не горить. Це для мене справжнє відкриття: У птахів є радощі й печалі. Відкривали Всесвіту скрижалі Таємниці в проявах життя. Літо зникло в золоті гаїв, Наче з мап історії толтеки… Відлітать здіймалися лелеки Над багряним вихором садів. Серця струн торкнувся терпкий щем, Як побачив, вийшовши у поле, Що лежав скривавлений і кволий Мій боцюн у травах під кущем. Мов тягар , сльозу його несу - Легко віру втратити Природи! Бракон*єр з жаги до насолоди Понівечив пострілом красу. На руках обачно, як маля, Помолившись Господу за нього, По грудках промерзлих ледь живого Ніс до хати птаха я здаля. Рани промивав в зимові дні, Годував з тарілки, як дитину, Хоч і знав, що барв аквамарину Повернуть немислимо мені. Веселивсь , бадьорився, зміцнів, Став ходити жваво по долівці, Цокотав і крізь вікно в домівці В срібну даль до милої летів. Виживав для чого він і жив? Щоб стрічать кохану в піднебессі, Щоб теплом у пам*яті воскресло Свято світла у країні див. В швидкоплинність поступу і днів Закрадався нишком , як свавілля, Спів весни якимось божевіллям У буянні свіжих кольорів. Як лелеці кинути докір За часи нелегкого чекання? Лиш почув знайоме клекотання, Стрімголов з кімнати вибіг в двір. Йшли якраз до шлюбу молоді: Забавлялась в танці з іншим другом Вчора вірна ще йому подруга На даху в родинному гнізді. Захитались крони яворів, Провалилось в темряву пів- неба… Смакувать з жорстокості чи ж треба Марнотратством вишуканих слів? Аж здалось , що й даром я живу: Як поглянув з розпачу на мене - Щось було у погляді шалене, Наче грім і блискавка в грозу. Зиркав нишком сам на оболонь, Погрузившись в думи з головою… Вмив зіниці срібною сльозою – Та й шугнув в розбурханий вогонь. Біль земний не зникне, наче сон – На нещасті щастя смутком скрапне, Бо любов – це тільки спільне кратне Двох сердець, що б*ються в унісон! Микола Стасюк
Додав: plomin (05.07.2015)
| Автор: © Микола Стасюк
Розміщено на сторінці : Вірші про кохання , Стасюк Микола
Поділіться цією новиною у Фейсбуці або роздрукуйте :
Переглянули твір - 2190 чол.
у Вас # закладок
Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 1
Порядок виводу коментарів:
За замовчуванням
Спочатку новi
Спочатку старі
Додати коментар :
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
( 50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++ ")
ruhlyvy : Кожне слово в цьому тексті - гірке, але повністю правдиве! leskiv : Єдине, що залишилось в українців зараз, це - віра в Господа. Наші "друзі" знову вже вкотре зрадили нас.
leskiv : Оптимістичний, життєстверджуючий вірш.