Ніч цілує передмістя,
опускається на ложе...
Доки росяне намисто
відьми не пішли шукать.
Ти стоїш собі сумирно,
опускаєш долу очі.
Десь же є той окоянний,
що й тебе позвав гулять.
Що слова його солодкі
гостро в'їлися в серденько
і роздерли на шматочки,
тепер спробуй! Відшукай!
Не така йому сумирність!
Відьми смерті його хочуть!
Хочуть крові його випить
показати йому край,
куди йде розбите серце
щовечОра, на світанку,
куди тягне дивна сила,
що їй ймення не дібрать.
Доки діви молодії
квіти в коси заплітають,
ніч - розорена цариця,
тихо стане піджидать.
Перші зорі тільки зблиснуть
разом з'явиться закляття!
Тільки вітер браво ссвисне,
всяк знайде свою біду!
На Івана, на Купала,
в час як всі ввібрались чисто,
поки всі чого бажають,
поки всі чого та й ждуть...
Розгулявся сизий, крила
запускає в вогню коси.
І дурманить срібний попіл,
молодий дівочий шал.
Не одна розпалась вічність,
не одні розбились судьби,
зітнені, павші додолу,
забринівші мов кришталь.
Доки люди щось не бачать,
доки люди чогось просять,
буде місце в цьому світі,
всім леліяти свій жаль.
Серед спалахів яскравих,
попід хмарами сумними,
доки хтось в любовних клятвах
не знаходить собі сну,
хтось тебе саму залишить,
обіцяє та не прийде,
щоби ти в казкові ночі,
в самоті не знала сну.
Хай веде душа на пьяльцях,
розмережена думками,
до холодних, чорних нетрів,
де добра не відшукать.
Доки ніч - стоїш сумирно,
дивишся на їх забави,
наче се тебе торкає
чорнобривого рука!
Доки буде зовсім рано,
тільки стомляться гуляти,
ти сама сумирно прийдеш
до зарослого ставка,
що його не видно днями,
що його не стрінуть люди,
не заблудять в сизих нетрях,
та не прийдуть до води.
То дарма, що брудні води,
вони твоє світло приймуть,
і вмить посивівші думи,
вкриє благородний пил.
*
Доки веселились люди,
доки сонце не приходить,
ти стоїш на тій водиці,
наче лебідь на крилі.
Тільки вклоняться всі мавки,
божевільні чарівниці,
ти замерзши не проснешся
до наступної весни.
Ти тепер Лісова Пава,
смерть закоханому серцю,
що тебе они знаходять,
що ти - жимолость п'янка!
Розійдуться темні води,
але серця не наповнять.
Попід темними ночами,
лиш його веде рука.
- Я тебе колись побачу,
і пробачу кожне слово.
І побачиш справжні нетрі,
від наївної душі!
Я тебе колись пробачу,
зовсім смертного такого,
що не будеш вартим навіть,
цілувати слід ноги.
Прийду на твоє весілля,
стану просто на порозі,
та клясти тебе не стану,
як би сильно не благав!
Ти за зламану, за гордість,
та за вилинялі очі!
Але ти напевно більше,
аніж я там заблукав...
Пробачаю...пробачаю...
і нічого тут такого,
що вона тебе цілує,
спочиває на плечі.
Ані грішного такого,
ані святого нічого,
всеодно, як не стараюсь,
в тобі більше не знайти.
*
Тануть кришталеві брами,
вигаданих замків-мрії.
Золоті, безчесні мури
никнуть поруч із буттям.
Коли дуже сильно віриш,
коли дуже сильно любиш,
будь готова неодмінно
попрощатися з життям.
|
у Вас 
0
