Мій тартар
ти знову лізеш в душу, - де лиш біль
і сиплеш сіль на рани, й час безсилий
їх загоїть. Серед пустих свавіль,
я в кожнім подиху ламаю власні крила!
Я в кожнім спогаді тону й вогнем горю,
і дотик не забув ще твій донині,
я в пустоті... не в пеклі й не в раю.
"і всі, лише не ми, у цьому винні"
і я вже звик до щему вічних ран,
між звуками розбитої гітари,
що заглушив і вкрив густий туман
в глибинах мого власного тартару
Додав: Akademik787 (16.04.2017)
| Автор: © Дужак Андрій
Розміщено на сторінці : Вірші про кохання
Поділіться цією публікацією у Фейсбуці :
Переглянули твір - 1432 чол.
у Вас # закладок
Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Додати коментар :
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
( 50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++ ")
Nemo : дякую, з кожним роком розумієш, що життя продовжується попри все і можеш чогось не встигнути...
virchi : Гарно написано! У кожному рядку — любов, вдячність і повага до найріднішої людини. 💙💛
Nemo : дякую, насправді - так...
leskiv : Чудовий вірш, пронизаний любов"ю до матері.
НАЙПОШИРЕНІШІ
КЛЮЧОВІ СЛОВА