Ти слухав моє серце. Я – твоє. Затамувала подих поруч тиша. І мокрий дощ просився у фойє душі моєї, але я не вийшла… І стукав дощ у вікна, попри все, і губ торкавсь солодкий присмак вишень. Напевно, ти читав мене про все… А дощ у двері стукав – я не вийшла. І вилітала посмішка, як птах із уст твоїх, освячуючи тишу. Писав по вікнах дощ мені листа, щось белькотів, все тихше, тихше, тихше… Ти слухав моє серце, а мені – було так тремко твого дослухатись. Яка різниця, що там – дощ чи сніг, коли отак хтось вміє усміхатись.
Щодо вірша: образність така, що просто зачиталась: посмішка, яка може освятити тишу, від якої стає байдуже, чи дощ чи сніг..... Сам образ дощу ( мені особисто так само близький) у Вас потрясає своєю реальністю! Дощ - він, листи якого Ви не хочете читати..... У мене колись також у вірші дощ виступав у образі коханого, якого я таки покинула....... Десь читала, що образність, символіка віршів часом схожа у дуже різних поетів і поколінь. І це зовсім не наслідування одне одного.
Такий вірш, безсумнівно, не може неподобатися. Переповнений вкрай почуттям закоханості, оздоблений вдалими образами. Хороша робота. Слід лише писати ''усміхатись'', бо ''посміхатись'' тут виглядає ніби насмішка, посміх...
Гадаю я... ...у душі твоїй... ...признаки кохання.. ...дуже сильні.. ..пристрасні й великі. класний вірш Ірино!!! а головне що від душі.. :hands: :hands:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
:hands: 
