Повінь топила душу

Повінь топила душу,

Зносячи всі мости,

Виплисти як на сушу,

Адже та повінь – ти.

Золотом-листопадом

Коси твої до пліч,

І розквітаю садом

Серед коротких стріч.

Світлими небесами

Зеленуватих снів

Очі твої між нами,

Очі твої між днів.

Змахують, ніби крила,

Руки твої з розмов,

Гляну – яка ж ти мила,

І відвернуся знов.

Ножиком із недолі

Зі сторінок зітру,

Ти, як на жнивнім полі

Іскра – тому й тушу.

З чистих листів прожити,

Господи, освяти,

І розгортаю зшиток,

Перша сторінка – ти.

Друга їй геть тотожна,

Третя сторінка – теж,

Ти – це сторінка кожна,

Повінь – вона без меж.

Повінь топила душу,

Не берегла мостів,

Знав - не вернути сушу,

Знав – так чого ж хотів?

Новий змостити острів

Там, де немає дна,

Чи океаном просто

Вкритись, як твердь земна?

Чи розтектись по крові

Повістю без керма?

Де ми у кожнім слові,

В реченні ж нас нема.