ВОВЧИЦЯ

Я, напевно, в минулому вовком була,
Бо, буває, таке проти ночі насниться:
Ось стоїть, повернувшись лицем до села,
Чорнобура, як ніч, кароока вовчиця.
Що забула вона близ людського житла,
Бо ж на живність людську нападать не годиться.
І хитнувсь її хвіст – чорнобура мітла –
То очима когось все шукає вовчиця.
Люди зовсім не схожі на них, на тварин,
Ані рогів не мають, ні кігтів, ні крилець…
То чому ж полони в її серце один,
Чимось схожий на вовка самотній мисливець.
І зустрілись вони на стежині вузькій.
І дивилась вона йому в очі сміливо.
І не вірив мисливець удачі своїй –
Чорнобура вовчиця з очима, як сливи.
І з мисливським азартом натягнуто лук.
А вона сто разів би могла захиститься,
Та не зрушила з місця, і смерть з його рук
Як найбільший дарунок прийняла вовчиця.
Задзвеніла стріла у напрузі тугій
Може все – таки краще умерти на герці?
Та рука , що повинна б ласкати її,
направляла стрілу у закохане серце.
Прокидаюсь зі сну, а у грудях болить,
І до самого ранку мені вже не спиться.
І живу я життям – що упору завить,
І оскалити зуби, зовсім як вовчиця.
А буває іще, хоч який з того толк,
Коли слух, мов у звіра, в мені загостриться.
Чую я, як кричить людським голосом вовк
І нагадує чимось нічного мисливця.