Я попивав гарячий чай...

Я  попивав гарячий чай,

А ти сиділа поруч мене,

Твій погляд ніжний, мов кришталь,

У дзеркалі, немов зі сцени,

То посміхавсь, то сіяв жаль.

           Він зазирав у моє скло,

           Він щось питав, світивсь бажанням,

           Але у склі відбитку не було,

           Я пив свій чай, лиш ложки калатання

           У серці твому стукало, гуло.

Ти невгамовно щось питала, ти цвіла,

Та непокірного приборкати не можна,

Моя душа аж рвалася з-за скла,

Я говорив собі: “Вона ж мене кохає, Боже,”

Та моя сутність через “я” ступити не могла.

           Я хвилювавсь..., я пив спокійно чай,

           Я все чекав, чого і сам не знаю,

           Нестерпно тіло нило: “Зачекай”,

           Мій розум аж кричав: “Кохаю!”

           Не вірив я, але молився: “Не зникай”.

У чашці вже не залишалось чаю,

Я встав, подякував за тихий рай,
А на порозі я, як зараз, пам’ятаю,

Сказав: “А в тебе смачний чай!”

А ти у відповідь: “Приходь іще, чекаю...”