Безодня кохання...

Безодня кохання, яка ти глибока,

Яка ти фатальна і часто жорстока,

О скільки ти душ молодих вже згубила,

О скільки ще кинеться в тебе щосили,

І буде блукати, блукати, блукати,

Страждати, молитись, себе проклинати

За слабкість, за плинність, за людську природу,

Яка всього містить лиш мить насолоди,

Що зникне, а біль, темнота, невідомість,

Що мучить, жахає і нищить свідомість,

Залишиться в тілі чиїмсь, десь там жити,

Десь там, де вся кров закипає і лине летіти,

Надіятись, мріяти, часу чекати,

Коли чиєсь серце захоче кохати,

Відійдуть удаль все багатство і розум,

І вірші поллються із вуст, а не проза,

Ураз угамуються мрії й бажання,

І серце освітить безодню кохання...

Я й сам би не проти в цій прірві світитись,

Для когось творити, всміхатись і жити,

Та прикро, що вчора, в буденнім сьогодні

Нема мені близької серцю безодні.